Люди

Дитя свободи з України: чим живе «наймолодший радянський перебіжчик»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
У 1980-і роки історію Володимира Половчака розказували всі провідні видання Америки. Ще б пак: 12-річний радянський хлопчик відмовився повертатися до СРСР всупереч волі батьків. Ба більше: американська влада стала на його бік.

Ці публікації ще й досі можна знайти в інтернеті. Американська преса називала його «наймолодшим радянським перебіжчиком», радянська ж звинувачувала Вашингтон у тому, що хлопчика «тримають у заручниках». Доля Володимира Половчака вирішувалася у суді впродовж кількох років, аж до його повноліття. Радіо Свобода розшукало Володимира Половчака через майже 38 років після його прибуття у США, пише Радіо Свобода.

У 1980 році Володимир Половчак іммігрував до США разом із родиною – батьками, старшою сестрою і молодшим братом. Половчаки (родом із Самбора, що на Львівщині) оселилися у Чикаго, де жили їхні родичі. Але незабаром батько вирішив: повертаються до СРСР. Володимир повертатися не хотів, як і його сестра Наталія. Їй було 17 років – зовсім трохи до повноліття, коли вона могла самостійно вирішити, де жити.

За Володимира ж розгорнулася справжня боротьба. Судовий процес, який припав на часи Холодної війни, швидко набув ознак політичного: за долю хлопчика з Львівщини змагалися вже не просто адвокати сторін, а США й СРСР.

Володимир та Наталія Половчаки разом із адвокатом Юліаном Кулясом, 1980 рік

Сам Володимир наполягав, що хоче залишитись. Його адвокати стверджували: у Радянському Союзі хлопчикові загрожуватиме небезпека. Захист батьків, натомість, заявляв, що Володимира і Наталію фактично викрали. Цю тезу поширювала й радянська преса.

Публікація в одній із радянських газет у серпні 1980 року (фото з сайту http://news80.livejournal.com/

Зрештою, американський суд вирішив надати Володимиру Половчаку тимчасовий притулок до повноліття. У 1985 році, коли Володимиру виповнилося 18 років, він став американським громадянином. У 1988 році Володимир Половчак видав книгу під назвою «Дитя свободи: Історія сміливого підлітка про втечу від батьків і Радянського Союзу в Америку».

Книга Володимира Половчака «Дитя свободи» (фото з сайту Amazon)

В аудіозаписі з архіву Радіо Свобода можна почути, як розвивалася історія Володимира Половчака станом на 1990 рік. Це – витяг із репортажу, присвяченого відкриттю Музею імміграції на острові Елліс у Нью-Йорку у листопаді 1990 року.


Тоді кореспонденту Радіо Свобода не вдалося поспілкуватися з самим Володимиром. Але ми відшукали його тепер. Володимир (Волтер) Половчак, як і раніше, живе в Чикаго. Зараз йому 50 років. В інтерв’ю Радіо Свобода «наймолодший радянський перебіжчик» розповів, зокрема, як і чому наважився не послухатися батьків тоді, 12-річним хлопчиком:

– Ми приїхали до Америки у 1980 році. Прожили 4-5 місяців перед тим, як тато захотів сам повернутися до Радянського Союзу.

Радянська влада не пускала його назад самого: мовляв, ти вивіз всю родину до Америки, тож усю родину повертай назад. Тоді він переконав маму поїхати з ним і пробував нас забрати. Моїй сестрі Наталі тоді було 17 років, мені – трохи більш ніж 12. Почалися розмови, що будемо їхати додому.

Я пробував поговорити з татом: дай цій країні трохи можливостей, давай побачимо, як тут все вийде, бо як було в Україні, в Радянському Союзі, ми вже знали. Він почав заперечувати, сказав: «Я буду їхати назад і ти поїдеш зі мною». Я сказав, що не хочу повертатися, що хочу бути тут і дати цій країні шанс. Розумів, що якщо поїду, то вже ніколи не повернуся до Америки.

– Вам уже сподобалося в Америці?

– Ми приїхали сюди жити, а не відпочивати. За 4 місяці важко зрозуміти, подобається чи ні: мови не розумієш, але країна цікава. Все було інакше: можна було ходити до церкви, жити й говорити вільно. В СРСР, у радянській Україні на той час такої свободи не було. Я це розумів, бо в Україні я вже був піонером і ходив там до школи.

Тато був дуже не задоволений тим, що я не хотів їхати. Він мені сказав, що, мовляв, викличе поліцію, заплатить їй 100 доларів, мене зв’яжуть і кинуть на літак. Я не знав, як тут поліція ставилася до людей, але я знав, що таке цілком було можливо в Україні і Радянському Союзі. Я злякався і втік із дому.

– Чому Ваш батько захотів повернутися в СРСР?

– Так, дуже незвичайне рішення, ми ніколи не розуміли, чому він хотів повернутися. Йому тут не подобалося. Він був простий чоловік, працював водієм автобуса, не зміг звикнути до життя тут. Було тяжко в тому сенсі, що англійською він не говорив, все мав починати спочатку. У нас тут була прекрасна родина: тітки, дядьки тут, двоюрідний брат. Вони нам допомагали, батьки знайшли роботу. Але татові тут зовсім не подобалося, він не міг тут витримати. Майже з перших днів він говорив, що це не є місцем для нього.

Половчак: «Підтримую Україну, щоб вона була незалежна»

– Чому, на Вашу думку, американська влада так посприяла Вам тоді? Чому Ваша історія стала настільки гучною? Ви не думали, що тоді, у розпал Холодної війни, обидві сторони могли Вас використовувати?

Тут пішли до магазину, і все можна було купити, я такого в житті не бачив. В Україні люди чекали в черзі за хлібом 2 години

– Так, тоді була Холодна війна, але я цього не розумів і не переймався тим. Я хотів лишитися тут. Я прожив у Радянському Союзі вже на той момент 12 років, я бачив, яке життя і можливості у мене там були. Тут я побачив, що можна ходити до церкви, ніхто тебе за це не переслідує, як було на той час в Україні, хочеш переїхати з одного місця в інше, не треба ніякого дозволу держави. Якщо ще простіше пояснити: ми тут пішли до магазину, і все можна було купити, я такого в житті не бачив. Але я бачив в Україні, як люди чекали в черзі за хлібом 2 години! Нічого не було на той час.

Я тоді зрозумів, що якщо поїду, то ніколи сюди не повернуся. І я втік із дому

Я тоді зрозумів, що якщо поїду, то ніколи сюди не повернуся. І я втік із дому. Поліція мене заарештувала через два тижні вдома у мого двоюрідного брата. Я не усвідомлював тоді. Куди я потраплю, що вони мене привезуть до поліцейського відділку. Поліція зрозуміла це так: я втік із дому і мене треба віддати батькам.

Я почав їм пояснювати. Українською ніхто не розмовляв, знайшли якусь польську перекладачку. Вона мені весь час казала: «Ти мусиш іти з батьками». Я їй пробував пояснити, що як я піду з батьками, вони мене вивезуть із цієї країни. Що я не не хотів жити зі своїми батьками – я не хотів їхати назад. 6-8 годин у поліцейському відділку, вони хотіли, щоб я підписав якісь документи, але я вирішив, що я нічого не хочу підписувати, бо боявся, що мене заберуть.

За той час хтось подзвонив на телебачення. У поліції вже зрозуміли, що справа не в тому, що я не хочу жити з батьками, а що батьки хотіли забрати мене з країни.

Шкільне фото Володимира Половчака з його архіву

– Ви казали, що не знали англійської тоді. Як Вам узагалі було на початку, коли залишилися вдвох із сестрою? Як Ви почувалися після розлуки з рештою родини?

У Радянському Союзі вже почали говорити, нібито мене тут вкрали, обдурили, привабили мене «ровером» і Jell-O

– Дуже переживали. Ми спочатку жили з двоюрідним братом. У Радянському Союзі вже почали говорити, нібито мене тут вкрали, мало не баптисти вкрали, обдурили, привабили мене «ровером» і Jell-O (желейними цукерками – ред.). Тобто почалася пропаганда.

Ніколи ще такого не було, щоб 12-річна дитина хотіла залишитися без батьків

Було дуже страшно, тому що ніколи ще такого не було, щоб 12-річна дитина хотіла залишитися без батьків. Ми з сестрою потроху почали розуміти, що з нами сталося. На той час у мене був захист від держави, ми з сестрою боялися, що КДБ мене викраде і вивезе, бо справа вже почала набувати політичного забарвлення. Були дуже-дуже страшні часи. Мені досі дивно, як усе так склалося, що я тут залишився.

Володимир Половчак із батьками і старшою сестрою Наталією

– Хто вас із сестрою підтримував тоді, окрім ваших родичів? Чи підтримувала українська громада в Чикаго?

– Так, ми мали підтримку української громади, з католицької церкви, з православної церкви, баптистської. Два дядьки і двоюрідний брат нам допомагали, підтримували фінансово, їсти купували, одягали.

– Як Ви тепер живете? Я знаю, що Ви і досі в Чикаго, у Вас уже є власна родина.

– Так, через пару днів буде вже 38 років, як я в Чикаго і в Америці. Влаштувався, досить швидко вивчив англійську мову. Якийсь час не говорив українською і трохи її забув – аж поки 8 років тому не приїхав брат і ми не почали спілкуватися українською.

Тут у мене дружина й двоє дітей – сини, 15 і 24 роки.Працюю офіс-менеджером у хорошій компанії, вже 20 років, мені подобається.

– Як склалося життя у Вашої сестри?

– Сестрі тоді, у 1980-му було 17 років. Їй залишалося один рік почекати з судами, адже у 18 років вона вже могла сама вирішувати, де хоче жити. Вона вийшла заміж, у неї двоє дочок, їм 24 і 26 років. Сестра живе у Шампейн, це теж у штаті Іллінойс, це трохи більш ніж за 200 кілометрів від Чикаго.

– Після того, коли Ви вже оселилися у США, чи спілкувалися ви з батьками? І чи зрештою приїхали до них?

– Десь через 8 місяців після того, як те все почалося, батьків перевезли до Вашингтона і звідти вони полетіли до Москви. Тоді, коли ми почали судитися з батьками, з Радянським Союзом, спілкуватися було дуже тяжко. Десь 8-10 років це тривало, не лише тому, що було дорого дзвонити чи треба був місяць, щоб дійшов лист, – було неприємно між нами.

У 1993 році я вперше приїхав. І відтоді я приїжджав в Україну майже кожні два роки

Коли Радянський Союз розпався, Україна стала на свої ноги, стала самостійною, у 1993 році я вперше приїхав. Почав говорити з батьками. І відтоді я приїжджав в Україну майже кожні два роки.

– Я читала, що Ваші батьки вже померли.

– Так, але в Україні ще наймолодша наша сестра живе.

– Ви у своїх інтерв’ю неодноразово казали, що не шкодуєте, що залишилися у США. А Ваші батьки Вам зізнавалися, чи вони шкодували про те, що повернулися у Радянський Союз і що ви розлучилися?

Тато перед тим, як помер, також сказав, що він зробив помилку

– Я знаю, що мама завжди шкодувала, що поїхала назад разом із батьком. Тато перед тим, як помер, також сказав, що він зробив помилку. Ми задоволені, що лишилися в Америці. Так вийшло, що Україні випали тяжкі часи, а ми звідси допомагали їм потроху. Зрештою, ми в родині знову мали більш-менш нормальну ситуацію.

– А коли Ви востаннє були в Україні?

– Я сам часто приїжджаю. Родина була двічі – востаннє ми приїжджали всі разом 5 років тому, коли брат одружувався. Сам я був востаннє півтора року тому у Львові.

– Чи стежите за подіями в Україні?

– Я стежу, читаю постійно. Підтримую Україну, щоб вона була незалежна, щоб люди мали свободу, можливості – такі, як ми маємо в Америці. Потроху, я вірю, йде до того, але це потребує багато часу. Відтоді, як я почав їздити в Україну, з 1993 року, я побачив дуже велику різницю. Зовсім інакше, краще життя стало для людей. Люди, які живуть в Україні, може, так не почуваються – звісно, всі хочуть набагато більшого. Але щоби мати краще життя, потрібен час. Але я вірю, що Україна тепер іде в правильний бік.

У матеріалі використане аудіо з архіву Інституту Гувера (Стенфорд, США)

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.