До ювілею Кузьми Скрябіна – Андрій про життя у дорозі

Скрябін, він же Андрій Кузьменко, – український співак, письменник, телеведучий, продюсер, актор. Загинув на 46 році життя 2 лютого 2015 року на Дніпропетровщині: сталося зіткнення позашляховика, в якому знаходився Кузьма, та вантажівки.

Андрій кілька разів гостював у редакції “Репортера” і це завжди було в першу чергу – весело. Тепер пригадаємо, як Кузьма ділився з нами своїми враженнями від подорожей світом.

– Андрію, скільки кілометрів група «Скрябін» накатує за місяць?

– Легше рахувати тижнями. За останні сім днів – 5100 км. Наступного буде 5300. Звісно, трапляються і невеличкі перерви, але не часто. У нас доволі щільний графік. М’яко кажучи.

Кузьма: Я, Шонік і Шпіцберген

– Яка з останніх поїздок запам’яталася найбільше?

– В липні грали на унікальному польському фестивалі – Przystanek Woodstock, Там було 500 тисяч панків! Ти собі не уявляєш! Територія – як Коломия, люди з цілого світу, десь півтора гектари займають лише умивальники.

Цей фест організовує Юрек Овсяк. Він першим у Польщі почав збирати гроші на благодійність, він ті гроші не краде, йому поляки довіряють, напевно, більше, ніж Папі Римському. Юрек займається цим уже 20 років, раніше проводив рокові концерти, де, наприклад, просто неба, в наметах, люди здавали кров для хворих дітей. Фантастика!

Кузьма: Я, Шонік і Шпіцберген II

– А як музиканти потрапляють на такі заходи?

– Я зовсім випадково зустрівся на кордоні з дядьком, який є представником Овсяка в Україні. Вони і в нас хотіли ці ідеї просувати, але поки що не виходить. В Україні було стільки «благочинних» організацій, які зібрані гроші просто крали, що люди тепер не вірять.

– Як атмосфера на святі, де гуляють півмільйона панків?

– Атмосфера – супер! Юрек Овсяк виростив у Польщі ціле покоління людей, які думають головою перед тим, як щось робити. Долучився він і до мого дозрівання: інтелектуального, музичного, людського. Наприклад, ми перед виступом роздавали свої флаєри, і не було жодного (а це, нагадую, панки, і тверезих на святі було небагато), щоб не подякував. Атмосфера там мегакласна – ні одної бійки за всі роки.

Кузьма: Я, Шонік і Шпіцберген III

– Потім була «Новая волна»?

– Так, ми туди возили «Пающіє труси». Я страшно переживав. Бо перші два дні від мене нічого не залежало. Вони виконували чужі твори, два тижні працювали з тамтешніми режисерами. І коли я приїхав, то не впізнав. Вони були гламурними, московська тусня їх причесала та припудрила.

Кузьма: Я, Шонік і Шпіцберген IV

Подивився по телевізору перший виступ, і в мене була істерика. Тому що весь кайф «трусів» в тому, що ми не такі, як усі. А вони на тій сцені намагалися виглядати, як інші конкурсанти. Насправді, головна «трусівська» фішка – це театральна сатира саме над тим, чим вони в Юрмалі хотіли здаватись. Я тоді сказав Ольці Лізгуновій, лідерці групи: «Що ти робиш?! Ти – панкуха і маєш бути такою, якою є на наших концертах!». Тож на другий день вони видали…

– Втім, високих балів група так і не отримала.

– Ми виграли значно більше. Вони виступали на вечірці в Ігоря Крутого на дні народження. А клуб – це наше, «трусівське». Олька там просто вилізла з себе! Після виступу підійшов Крутой і сказав, що готовий запропонувати контракт. Потім – МУЗ ТВ, премія, 100 ефірів, зйомки кліпа. Уявляєш? У клубі росіяни відразу просікли те, чого не було видно на тлі гламурної Юрмали. Звідти я вже їхав окриленим.

– Концертні, конкурсні поїздки можна назвати робочими мандрами. А на відпочинку? Колонки про Шпіцберген в «Репортері» від Кузьми були доволі захоплюючими…

— Із загальновідомих туристичних місць я був у Канаді, США, Домінікані, на Ямайці, Сейшелах, Мальдівах, ще десь. Але навіть коли ми їдемо у попсові місця, мене все одно тягне в нефор­мат. Наприклад, взяли машину напрокат і поїхали з Домінікани на Гаїті. А нам казали, що там страшно і можуть просто вбити. Коли верталися, то домініканські прикордонники казали, що нам дуже пощастило. Виявляється, Гаїті – найагресивніша країна у світі. Там найбільший процент насилля, вбивств.

Колись мені в голову почали стріляти думки, що їздити треба в місця непопулярні, нетуристичні. Є в Києві така агенція непопсового туризму, мої колеги. Вони цим займаються. Кажуть: Андрію, за ті самі гроші замість Єгипту чи Туреччини ми покажемо тобі таку Фінляндію! Пожити з ескімосами, поїздити на оленях під Північним сяйвом. Вони мене цим зарядили. А наразі найбільше вразив Шпіцберген.

– Чим саме?

– Такі адреналінові мандри миттєво накривають тебе з головою. Це – як стрибок із парашутом: поки не зробиш крок, то не знаєш, який то кайф! А Шпіцберген? Він такий жорстокий, що аж красивий. Ти стоїш і ти не знаєш, чого від нього чекати, може загубишся, може замерзнеш. І то було в червні. А що ж там робиться взимку?

– А які улюблені місця в Україні?

– Був такий період, що я їздив, як кажуть, слідами відомих людей: Софієвка, Качановка, Біла Церква, Тростянець. Феноменальні місця! І таких у нас – купа. А тур­агенції зазвичай возять одним і тим самим: Олеський замок, Кам’янець-Подільський, Мукачеве. Інших народ найчастіше просто не знає. Та на одній Тернопільщині – 40 замків! Ну, то болюча тема.

— Є одне місце, куди завжди хочеться повернутись?

– Крім дома? Відпочивати люблю у Солнечногорську, біля Алушти. В мене там є колеги, які примудрилися своєю аурою влюбити мене в себе. І ще жодного разу не було, щоб я приїхав до Криму, і не побував у них. Українці часто сварять кримський сервіс, але при нинішній ситуації в державі він не може бути іншим. А я їду не в Крим, я їду до друзів.

І ще одне місце є, не повіриш – Личаківський цвинтар у Львові. Я просто вчився поруч і приблизно 70 % усіх перерв між парами проводив там. Ходив і розумів, що то ціле окреме місто. Там, напевно, зібрано історії більше, ніж у музеях. Кожна могила дихає тією історією. Їх навіть могилами не назвеш, то витвори мистецтва. Хай воно звучить трохи по‑вампірськи, але я люблю повертатися на цей цвинтар.