Колишній редактор сайту «Репортер», іванофранківець Юрій Гільшанський цього літа працює у США за студентською програмою Work and Travel. У п’ятницю, 30 червня він з харків’янкою Віолеттою Дубченко вирішив з’їздити автостопом до сусіднього міста Клівленд.
Поїздка виявилась неоднозначною. Ось як описав її сам Юрко у мережі Facebook.
«Де ж іще вперше спробувати автостоп, як не в Америці? — подумали ми та й вирішили так поїхати із Сандаскі до Клівленда. Відстань між містами приблизно ж така, як від Івано-Франківська до Львова, трохи менша – 90 км.
На годиннику 10:14, стоїмо на трасі, витягнув убік руку і підняв уверх великий палець, як справжній стопер. Машини проїжджають повз і в голові одразу: «Хах, цікаво скільки часу так треба буде стояти?».
Але все закінчилося занадто швидко – 4 хв. стояння і ми вже в чорному джипі, за кермом якого 23-річний Макс з рудою бородою. Перше ж, що його зацікавило, звідки ми. «Ukraine», – відповіли в один голос і тут він раптово засміявся на всі 32 зуби.
Виявилося, що його мама народилася в Україні, у нього там є родина і він мріє вільно говорити українською. Макс знає слово «молоко» і пісню «Многая літа», яку в нас співають на день народження. А ще він – тренер команди з лакросу (гра з твердим гумовим м’ячем, який переносять полем за допомогою сіток на довгій ручці). Макс любить баскетбол і «Клівленд Кавальєрс», а Леброна Джеймса, звісно, вважає королем НБА.
Трохи більше години їзди, розмов, жартів – і ми в Клівленді. Макс висадив нас у самісінському центрі міста, підписався на мене в інстаграмі та пообіцяв ще обов’язково зустрітися і зв’язатися».
До теми: Тричі змокнути й висохнути. Франківець поділився враженнями про Ніагарський водоспад (ФОТО)
Далі Юрій раптом згадав, що не взяв із собою документів, тому повертатися теж доведеться автостопом – ані потягом, ані автобусом без паперів не вийде.
У Клівленді вони погуляли непогано, погода сприяла, усе було добре. А от із поверненням вийшло дуже цікаво, і розповідь про це Гільшанський назвав однозначно «найважчим постом у житті», а саму пригоду — найгіршими 120 хвилинами.
«Ми не знали, як ловити машину автостопом у Клівленді, бо трафік там — неймовірний, – розповідає Юрко. – Але пізніше все стало просто супер: мені прийшло повідомлення від мами Макса, що підвозив нас до Клівленда. Вона написала, що відвезе нас до Сандаскі після 21:30. Ура, полегшення – все, на диво, склалося ідеально.
Після 17:00 у Клівленді була страшна злива із громом і блискавками, про яку повідомляли навіть рятувальні служби сповіщеннями на телефон. «Нічого страшного», – думаємо ми і перечікуємо негоду в торговому центрі.
Потім дощ припинився і ми пішли ще трохи гуляти, то була десь восьма вечора. Туди-сюди – вже 20:56. І тут приходить повідомлення від мами Макса, що вона не зможе нас забрати. «Добре, нічого страшного, нам нічого ніхто не зобов’язаний», – заспокоювали ми з Віолеттою одне одного. Знову почалася сильна злива. На щастя, мали дощовики. Пішли шукати трасу та сподівалися знову зловити машину. Щодо таксі – принципово не хотіли замовляти, бо налаштувалися на подорож автостопом у дві сторони.
Настрій оптимістичний. Був доти, поки не довелося півтори години йти хайвеєм (дорога із швидким одностороннім рухом). За той час порушили, напевно, всі можливі правила. Ноги мокрі (був у сандалях), дощовик трохи рятував, але все одно було дуже некомфортно. Отак ми йдемо, чалапаємо, сил уже нема, не знаємо, чи рухаємось у правильному напрямку, карта заплутує. Після чергового грубого порушення – переходу з одного хайвею на інший (це взагалі в голові нормальної людини не може вкладатися) – за нами приїхала поліція. І тут усе – перед очима занавіс: штраф, депортація, чао, догралися.
Сідаємо в машину, копи говорять щось, у голові туман. Запитали звідки ми, що робимо в США, як опинилися на трасі. Потім сказали: «Don’t worry, you are not in trouble».
Фух, трохи відлягло.
Привезли нас у відділок поліції, замовили таксі, яке обійшлося на двох у 133 долари – зекономити не вдалося.
Неймовірно виснажені, стомлені морально й фізично ми приїхали додому. На роботу вставати сім годин. через 7 годин. Але для усвідомлення пережитого треба мінімум добу.
Єдине, що тішить у цьому всьому: буде що згадати».
Від редакції: на роботу Юрко піднявся нормально, вже працює)
Comments are closed.