Франківка Тетяна Доцяк уже восьмий рік в’яже теплі шкарпетки бійцям на фронт. Сама не може піти воювати, тож робить те, що їй під силу. Вважає, кожен мусить спитати себе, що він може зробити для тих, хто захищає нас на Донбасі. Вона себе спитала.
І тепер вкладає у свої вироби душу й частинку домашнього тепла. Впевнена, що хлопці його відчувають, пише Репортер.
Робота починається з весни
Розмовляємо з пані Тетяною по телефону. Вона якраз йде «до школи». Так жартома називає свою нову роботу. Сидить з онуком, відколи той на дистанційному. Треба дивитися за дитиною, помагати з уроками, годувати. І хто, як не бабуся?!
А поки онук «у школі», вона тихенько в’яже шкарпетки, які потім приносить у волонтерський центр. Звідти її вироби з іншим найпотрібнішим їдуть на Донбас.
А почалося все з родичів. З початком війни двоє її племінників пішли на фронт, служили у спецвійськах. Коли ставало зимно, починалися перші заморозки, то пані Тетяна не раз питала себе, а як вони там, чи не мерзнуть?
«Я ще маю таку традицію – сама собі придумала, – розказує жінка. – Коли їдемо на свята до родини в село, то в подарунок завжди маю теплі шкарпетки. То принесла шкарпетки в подарунок для дітей, а їхні тати якраз були на фронті. Тому й подумала, а чого я не можу зігріти своїм теплом і їх? Чоловікові шкарпетки завжди потрібні, а теплі – точно! Знаючи їхній розмір, почала в’язати і передала».
Потім взялася в’язати ще більше. Не знала для кого, але підсвідомо відчувала, що комусь знадобляться. Ще одну партію передала для загону поліцейських, які відправлялися на ротацію. Там також були знайомі.
«Наступний рік, ближче до зими, знову починала в’язати, – говорить пані Тетяна. – В’яжу, не знаю кому, але в’яжу. Вирішила пошукати в інтернеті якісь волонтерські центри. Знайшла Лесю Качурову та її організацію «Громадська ініціатива Галичини». Тоді на початку там просто був її телефон».
Подзвонила й запитала, чи можна принести теплі шкарпетки для хлопців. І так уже кілька років поспіль партіями несе їх у волонтерський штаб.
«Стабільно ходжу на кінець жовтня чи початок листопада, коли починаються перші заморозки, – розказує вона. – А працювати починаю ще з весни, аби якомога більше нав’язати. От, останній раз принесла 35 пар. Зараз знову приступила до роботи».
Лише з чистими думками
Пані Тетяна розказує, що хлопці вже отримали ті чергові 35 пар, бо Леся Качурова відзвітувалась про передачу й виставила фотографії.
«На фото хлопці десь у бліндажі. Обличчя закриті сердечками задля безпеки, – розповідає жінка. – Тут на плечі автомат, а тут вони тримають мої шкарпетки. Я коли побачила, – плакала. Це так зворушливо… Шкарпетки для мене – це такий символ дому, домашнього тепла. Вони там його захищають. Я це розумію, і ми всі маємо зрозуміти. І водночас мені так тепло стало, коли побачила, що шкарпетки у живих руках і хлопці вже будуть грітися в них».
Каже, що зазвичай в’яже одразу дві пари, тож за годину вже є дві теплі шкарпетки. Любов до в’язання має з дитинства – перейняла від мами.
Крім того, ще й шиє, але переважно для рідних. Також опановує нові техніки хендмейду. Найулюбленіша – паперова лоза. Папір нарізають на смуги, скручують у трубочки та обробляють. Матеріал виходить дуже міцний. А потім вже з нього плетуть кошики, хлібниці, цукерниці, будь-що. Але в’язання пані Тетяна вважає своїм другим я.
За роботою інколи вмикає собі якийсь історичний фільм. Новини під час в’язання не дивиться й не слухає. Бо там багато негативу, а вона працює «лише з чистими та щирими думками».
Презенти в середині
Допомагають пані Тетяні й рідні, особливо, онук. Каже, він у неї дуже чуйний хлопчик, знає, для кого бабуся в’яже шкарпетки, інколи переживає, чи вистачить їй ниток.
А нитки жінка бере з різних светрів. Щороку робить ревізію в хаті й відбирає ті светри, які покошлатилися. Крім того, поповнює запаси на секонд-хенді. Там вибирає светри з потрібних ниток, а онук помагає носити. От, наберуть два мішки – і додому. Усе гарно поперуть, розпорять, намотають у клубки.
До теми:
«Завжди уважно дивлюся, який склад ниточок, бо треба, аби одна була акрилова, а друга шерстяна, – пояснює майстриня. – Акрил не дасть їм швидко стиратися, а шерсть буде гріти. У магазинах гарних натуральних ниток нема. Там переважно синтетичні, яскраві. Воно не підходить і не буде давати тепло на ноги. А на секонді таке знайти можна й великих грошей воно там не коштує».
Ще в кожну пару шкарпеток пані Тетяна хотіла вкладати від руки написаного листа, аби хлопцям було ще приємніше. Але вирішила, що це забере надто багато часу, а краще витратити його на в’язання. Тому придумала піти у церковну крамницю й купити образки. Каже, це буде краще й красномовніше, ніж вона напише.
Згадує, коли вперше прийшла до Лесі Качурової, та розповіла про 91-річну Анну Дівнич із Крихівців, яка також в’язала шкарпетки військовим і в кожну клала барбариску.
Читайте також:
Цукерка у шкарпетці. 91-річна Анна Дівнич з Крихівців щодня в’яже теплі речі хлопцям в АТО
Нині Тетяна Доцяк – єдина мешканка Франківська, яка приносить у волонтерський штаб «Громадська ініціатива Галичини» теплі в’язані презенти для хлопців.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.