Ігор Балюк – студент п’ятого курсу Івано-Франківського національного медичного університету. Сам родом з Коростеня Житомирської області. Франківськ приваблює хлопця європейським менталітетом його мешканців. А ще Ігор – завзятий мандрівник, у липні цього року відвідав свою десяту країну, Індію. Туди хлопець поїхав не відпочивати, а волонтерити.
– Ігорю, як потрапити волонтером до Індії?
– Є така британська програма – Plan My Gap Year. Я про неї дізнався від своїх знайомих із США. У ній є різні напрямки, я їхав за медичним. Можна займатися волонтерством в Індії, Балі, Сингапурі, Гані, Перу, Шрі-Ланці тощо. Я вибрав найкоротший термін участі, два тижні, бо не знав, чого очікувати. Потім трохи шкодував, бо ці тижні пролетіли дуже швидко і були найяскравішими у моєму житті.
– Скільки коштувала участь у програмі?
– 1200 доларів. Сюди входить переліт – десь 600 доларів, віза – приблизно 100, спеціальний медичний одяг з емблемою програми – його можна було й не купувати, але я хотів мати на пам’ять, – а ще внесок у програму, який іде на розвиток бідних країн, де ми волонтерили. По закінченню програми нам видавали сертифікат. У майбутньому він – хороша галочка в резюме.
– З яких країн були інші волонтери?
– Переважно з Великої Британії, США, Канади, Австралії. Ще – з Франції, Південної Африки. На жаль, з України досі ще ніхто не брав участі в цій програмі. В основному контингент був від 18 до 22 років, це десь 75 % учасників. Решта – старші, одній американці було 65. Я досі підтримую з ними зв’язок.
– Чому обрав саме Індію?
– Чув, що там можна здобути найбільше медичних навичок, бо я їхав у першу чергу заради волонтерства. Мені було цікаво побачити медицину в країні, яка так відрізняється від нашої. І, звичайно, цікавила сама Індія. Пам’ятаю, ще в шість років у мене була мрія побачити Тадж-Махал. Тепер вона здійснилася.
– Як проходили будні волонтерів?
– Ми жили у містечку Фарідабад, за півтори години їзди від Нью-Делі, у будинку волонтера – місцевого заможного чоловіка. Кімнати дівчачі та хлопчачі, у кожній по 5-6 людей. В той період загалом було 60 волонтерів – 55 жінок і лише п’ять хлопців. Щодня приїжджали тук-туки (місцевий транспорт) і розвозили волонтерів у різні райони. Ми могли вибирати, в яку лікарню їхати допомагати. Хочеш – можеш взагалі нікуди не їхати, але таких випадків не було. Волонтерили з понеділка по п’ятницю, по шість-сім годин на день, з восьмої ранку до обіду. Варто зазначити, що у програмі був дуже високий рівень організації, нам не було за що хвилюватися. У будь-який момент можна було написати чи подзвонити координаторам і спитати будь-що.
Відчайдухи мріють про Париж. Франківські роверисти готуються до заїзду на 1200 км (ФОТО)
– Який рівень медицини в Індії?
– Лікарні діляться на громадські та приватні. Приватні, звісно, на рівні європейських. А у громадських лікарнях кабінети більше схожі на комори. Послуги там безкоштовні, туди приходять переважно бідні люди і умови там спартанські.
Був випадок: прийшла мама з трирічною дитиною, в якої було скупчення гною на сідниці. В Україні одразу б зробили операцію в стерильних умовах. А там дитина лягла на лавочку на вулиці – надворі спека +40. Лікарка обробила шкіру антисептиком і проколола нарив голкою для шприца… Варто зазначити, що, незважаючи на важкі умови праці, індійські лікарі дуже розумні і віддають себе своїй справі.
– Вдалося навчитися чогось нового?
– Ми займалися волонтерством, допомагали лікарям, тому суттєво показати свої вміння не вийшло. Але я відточив навички, як поставити ін’єкцію, взяти кров на цукор, поміряти тиск – на жаль, багато студентів навіть на п’ятому курсі не вміють цього робити. І це все в громадських лікарнях, у непростих умовах.
У приватних медзакладах ми спостерігали за операціями на оці, за кесаревим розтином. Волонтерам, які дійсно впевнені в собі, хірурги навіть давали можливість зробити шви. Звісно, був мовний бар’єр: деякі лікарі не розмовляли англійською. З місцевими теж було важко спілкуватися, тож лікарі навчили нас кількох фраз на хінді, щоб ми могли спитати у пацієнтів елементарні речі.
– Чи вдалося помандрувати країною?
– Я був там три тижні, два з них волонтерив, один – подорожував. В Індії є так званий «Золотий трикутник», у нього входять три міста: Делі, Агра і Джайпур. Делі – столиця, надзвичайно велике місто, воно ділиться на нове і старе. Джайпур – старовинне, з гарними храмами. В Агрі розташований Тадж-Махал – неймовірний монумент з великою історією, коли я думаю про Індію, то перед очима постає саме він. Дуже багато туристів приходить на нього подивитися, навіть у липні, у низький сезон – через спеку. У високий сезон щодня буває по 90 тисяч людей.
До речі, до чого я не звик в Індії – це до погоди. Дихати дуже важко, тому що стоїть сильна спека і вологість повітря завжди більше 90 %. Навіть вночі температура не опускається нижче 30 градусів.
– Що вразило найбільше?
– Архітектура, звичаї, храми – це все дуже захоплює. Але найбільше вразили люди. Вони живуть у бідності, але залишаються привітними, добрими, завжди усміхненими, насолоджуються життям і люблять оточуючих. У мене виступали сльози від того, що я бачив. У столиці умови нормальні, у районах – гірше. Я був готовий до цього, але бачити те, що люди миються і їдять на вулиці, де стічні канави, сморід, мухи – це жахливо. Але індійці кажуть, що урядом задоволені і країна помалу розвивається.
– Далі знов десь поїдеш?
– У мене є ще одне літо перед закінченням університету, можливо, знову поїду за цією програмою, цього разу на Балі. Щодо професії, я хотів би цього року визначитися зі спеціалізацією в медицині, щоб не чекати інтернатури і вже на шостому курсі практикуватися. У мене є різні варіанти: отоларинголог, хірург, акушер-гінеколог, онколог. Правда, щодо останньої вагаюсь – дуже важко з моральної точки зору. Моя ціль в житті – бути хорошим лікарем і рятувати життя.
