Український поет Сергій Жадан поділився у колонці свого блогу спогадами про франківського музиканта і радіоведучого Андрія Федотова – Смерть не давала часу на розуміння й усвідомлення. Час був лише на одне – брататись і підспівувати. .
У неділю, 2 квітня, в Івано-Франківську Андрій «Федот» Федотов помер від серцевого нападу.
“Місто Харків вітає групу “Перкалаба”!” – лунає дзвінким і чорним залізничним вокзалом, – написав Жадан у блозі на сайті ТСН.. – У нічному повітрі вітальні слова звучать особливо піднесено й безглуздо. Але на безглуздість ніхто не зважає – всім весело від цього голосного й дурнуватого оголошення, яке ми замовили спеціально під приїзд франківського потяга, аби “Перкалаба”, що вивантажується з вагона на прохолодний харківський перон, відчула всю красу й невипадковість свого тут перебування, щоби вони зрозуміли, як ми на них чекали і як ми їх любимо.
Це було більше десяти років тому. Фестиваль, на який ми запрошували Федота й “Перкалабу”, їхній концерт в театрі Шевченка, постійна забіганість організаторів і, відповідно, відсутність часу на те, аби нормально поговорити. З іншого боку – про що нормально говорити після їхнього концерту? Лише братаєшся та підспівуєш.
І так щоразу, протягом наступних десяти років. Підспівуєш та братаєшся. Це їхнє перкалабівське звертання – брате – яке підкуповує й зобов’язує. Щонайменше – зобов’язує до подальшого братання й дотримування всіх необхідних ритуалів. Адже всі їхні концерти, великою мірою, – такі собі ритуали, де кожен має свою зону відповідальності й свою межу божевілля. Щоправда, межі можна розширювати. Чим усі й займаються.
Протягом наступних десяти років поспілкуватись так і не вийде. Вийде брататись і підспівувати, брататись і підспівувати. Пам’ятаю, як ходили з ними різдвяним Франківськом, колядуючи в синіх присмеркових снігах. Федот співав, Мох постійно стояв у затінку, гріючись теплим димом, ділячись цим димом із усіма колядниками, – такими дорослими на перший погляд і такими насправді дитинними. І там, на пероні вже франківського вокзалу, теж було не до спілкування – спаситель щойно народився, слід було славити його, славити й не заморочуватись. Ніхто особливо й не заморочувався.
Або, пам’ятаю, фестиваль у Ляйпцігу. І ми завалюємо до перкалабівської гримерки – ну як гримерки? – до кімнати за сценою, де на поставлених докупи стільцях спить перед концертом Федот і просить його не будити. І всі тихо ходять довкола нього, наче довкола малої дитини, – чим довше поспить, тим краще всім буде, і йому теж буде краще, тож хай спить. А потім, на концерті, я сходжу за лаштунки й наштовхуюсь на Федота. “О, – говорю, – зараз ваш вихід, давайте”. А він відказує: “По-перше, посміхнися, що ти такий серйозний, брат?”. І потім цілий вечір усі посміхаються, і все знову завершується якимись колядками, хоча за вікнами березень, але славити спасителя завжди доречно, що вже тут. Завжди доречно підспівувати. Брататись і підспівувати.
Востаннє бачив його там таки – у Франківську. Сиділи в якомусь закладі, після якогось заходу (чи перед якимось заходом), і ось туди забрів Федот із гітарою. Під’єднався й почав співати. Вітав когось із уродинами. Спочатку проспівав щось із Агузарової, потім побачив нас у залі, звернувся, попросив не галасувати й уважно послухати цю пісню. Ми й не галасували. Слухали. А він почав імпровізувати й затягнув якусь безкінечно дивну й дивно безкінечну пісню, де як рефрен повторювалось “але я мудак”. Агузарову, слід сказати, співав переконливіше. Братання не було – всі розбіглись, всі кудись поспішали, у кожного була купа справ.
І ось думаєш тепер – скільки втратив можливостей, скільки не почув одкровень, скільки всього не запитав, скільки не зрозумів. Смерть грає в свою гру, грає в одні ворота, незважаючи на твою присутність, не рахуючись із твоїми планами щодо неї. Ти собі щось вираховуєш, назначаєш у той час, як вона вже підіймається сходами в твоєму під’їзді. І не спрацьовує жодна логіка, відсутня будь-яка справедливість – вона, мов дитя без батьківської опіки, бере зі столу найсмачніші шматки, бере те, що їй подобається, примушуючи нас потім шкодувати за втраченим, шкодувати за змарнованим і нереалізованим. Справді, брате, так ні про що і не поговорили за ці десять років, так нічого й не зрозуміли, так і не підійшли до головного. Смерть не давала часу на розуміння й усвідомлення. Час був лише на одне – брататись і підспівувати”.
Comments are closed.