Генеральна прокуратура звинуватила в трагедії під Іловайськом 5-й батальйон територіальної оборони “Прикарпаття”, який знявся з п’яти блокпостів і зі зброєю в руках поїхав додому в Делятин, пише Українська правда.
Головний військовий прокурор Анатолій Матіос зазначив, що своїм вчинком бійці “Прикарпаття” оголили фланг та призвели до масового ефекту доміно в зоні Іловайська.
Втім, самі солдати з “Прикарпаття” спростовують свою вину у виникненні котла та розказують, що до них з поля бою першими тікали військові 51-ї, 72-ї та 28-ї механізованих бригад.
Боєць Володимир прийшов у батальйон добровольцем. До участі в АТО мав досвід служби в карному розшуку, а після звільнення займався ремонтами закордоном. Володя – один із сотні бійців, які хочуть нести службу й далі, і нині проходять підготовку на полігоні Рівненщини.
Боєць “Прикарпаття” розказав свою версію, що насправді трапилося під Іловайськом і чому 5-й батальйон чимдуж поїхав із поля бою на Івано-Франківщину.
(На час публікації тексту стало відомо, що батальйон “Прикарпаття” офіційно припинив існування. Близько ста добровольців, які проходять підготовку на полігоні Рівненщині, продовжать службу у 15-му батальйоні 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Разом із бійцями 5-го БТО сюди ж переведено і рештки особового складу 51-ї механізованої бригади, раніше розпушеної указом Президента України Петра Порошенка. За десять днів хлопці вирушають в зону АТО на Донбас)
– Хто прийшов на службу в батальйон “Прикарпаття”?
– Батальйон “Прикарпаття” не складається з добровольців у класичному розумінні. Можливо, і намагалися створити його з добровольців, але їх було людей сімдесят п’ять з 420. Уявіть собі, там було лише 20% добровольців, а всі інші були мобілізовані, призвані й відібрані військкоматами.
Які це були люди? Буду чесним: у переважній більшості випадків їх підбір бажав кращого. Люди часто не мали ані навичок, а ні психологічної підготовки до війни, тобто не відповідали званню захисника Вітчизни. Лише в моєму взводі із двадцяти п’яти осіб – п’ятнадцять хотіли додому. При цьому зважте на момент, що їх ще у військкоматі переконували, що служитимуть вони лише на території області, і ні в які зони АТО не поїдуть. Від цього треба й відштовхуватись.
Що таке добровольчий батальйон, як “Дніпро-1” чи “Айдар”, де хлопці свідомо йдуть у бій – а що таке батальйон, де із чотирьох хлопців троє панічно хочуть додому? Тяжко ж так воювати.
Друге: ми прикривали Іловайськ, щоб російські регулярні війська й сили найманців не проривались далі в тил. Можливо, з боку воно так і виглядає, що якби ми стояли там і не рушили з місця, то це зупинило б якийсь наступ. Але насправді було не так. Наші п’ять блокпостів були розкидані на відстані п’ятдесяти кілометрів. Противник без проблем міг обійти наші блокпости й покласти нас потім.
– Розкажіть про блокпости, які охороняло “Прикарпаття”. Яке було забезпечення, що входило в обов’язки?
– Мій взвод стояв біля Кутейниково – це 15 кілометрів від Іловайська. Ще один блокпост стояв біля Амвросіївки, третій – біля пункту пропуску Маринівка. Нас поставили по периметру українсько-російського кордону, наше завдання було – допомагати українським прикордонникам.
Стояли в чистому полі… Ніяких бетонних блоків у нас не було. Усе дуже елементарно. Взяли, нарубали дерев у посадці, укріпили блокпост. Викопали бліндажі, прикрили їх полінами. Усе.
На кожному блокпості стояло по тридцять чоловік. Зі штатного озброєння лише автомати Калашникова. Ще було кілька ручних протитанкових гранатометів, які дозволяють вразити танк на відстані 400 метрів. Звичайні автобуси, шкільні, були заховані в найближчій посадці. У нас не було ніякої техніки – БМП чи БТРів.
Коли ми відступали, то мінами порозривало наші автобуси. Наші боєприпаси теж згоріли.
22 серпня наш блокпост на Кутейниково був щільно накритий “Ураганом”. Лишився один автобус. Ми запхалися в нього всі двадцять п’ять осіб. Підпалили залишки боєприпасів, щоб вони не лишились ворогу. Забрали автомати із собою. Вирішили, що в нас є два варіанти – або стати живим гарматним м’ясом, або поїхати, але лишитися живими.
– Ваш батальйон покинув позиції 22 серпня, коли ще продовжувались бої за Іловайськ. Що стало поштовхом до того, що ви забрали стрілецьку зброю й поїхали додому?
– За два дні до нашого виїзду повз нас виводили самохідні артилерійські установки наших 51-ї та 72-ї бригад на захід. І із Савур-Могили вся техніка рухалася в напрямку Старобешево-Волноваха-Тельманово.
Хлопці на блокпосту питали: “Куди ви їдете? Нам же в інший бік треба, не у Волноваху”. А вони казали, що в районі Савур-Могили російські танки, і вони уже не можуть їх стримувати.
Я не знаю, чи їм давали такий наказ відходити, чи вони самі так вирішили. Але вони їхали й везли все – танки, БТРи… Вони нам сказали: “Позаду нас уже нікого немає. Ви останні лишаєтесь”.
Ми доповідали командиру, що ось така ситуація, що залишки підрозділів відходять. Ми спілкувалися з бійцями 51-ї, вони нам казали, що йдуть, бо їхню техніку майже всю розбили. Один командир роти сказав, що із чотирьох БТРів у них лишився лише один, а другий каже, що в його роті з п’яти БМПшок лишилось тільки дві.
Таким чином, перші наші блокпости, що були біля Амвросіївни, не мали змогу щось “утримувати”. Наш штаб, який знаходився трохи далі, теж був обстріляний. Поранених не було – лише тому, що бліндажі були добре викопані. Натомість боєприпаси були знищені й техніка теж.
Тому на блокпостах, що були найближче до кордону, було прийняте рішення відійти.
– Ви питали військових, чому вони відступають? Вони мали наказ від командування?
– Я не в курсі, чи отримували вони вказівки від командування сектору “Д”, яким керував Петро Литвин, чи ні. Але безпосереднього по нашому батальйону, по нашому блокпосту було ухвалене рішення відходити – уже коли нам не було чим відбиватись.
Так ми опинилися в Тельманово, де я та мої хлопці вже стояли раніше, до Кутейниково.
Уже там клалася ситуація, що більше 50% відмовлялися продовжити стояти й там, оскільки вони бачили, що їх фактично зрадили. Кинули одних стояти перед танками.
Чи є це дезертирством? Я думаю, що в деякому сенсі це можна так назвати, адже всі знали, що в зоні АТО легко не буде. Проте й на називати дезертирами весь батальйон я би не наважився. Бо після допитів у прокуратурі й низки написаних рапортів усі добровольці, які прийшли до батальйону самі, хочуть продовжити службу й повернутись на Донбас. Нині вони тренуються на полігоні в Рівному.
Але сто чоловік – це вже не є батальйон. Приймається рішення – або розформовувати, або приєднувати до якоїсь частини в складі роти, наприклад, до 128-ї гірсько-піхотної бригади, або розкидати по інших частинах.
Наші сто людей за те, щоб повернутися й довести, що ми ніякі не дезертири. Але хай нам дадуть техніку й зброю, поставлять на ділянку конкретно й ми доведемо, що нормальні бійці.
– Де знаходяться інші бійці, які стали ініціаторами поїздки із фронту додому?
– Я ж вам кажу, що таких було близько трьохсот осіб. Усі сходили на допити в прокуратуру. Вони готові відповідати по закону, але категорично відмовляються нести службу далі.
Багато хто зразу “закосив”. Поробили медичні довідки, що вони хворі й не можуть більше нести службу. Або є такі, хто написав рапорти на звільнення, хоча по суті тут проблемно, бо вони є мобілізовані. І постає питання: чому вони не будуть служити, а інші змушені йти замість них?
Я з багатьма спілкувався, вони все розуміють. Вони готові жити з тавром зрадників і ненадійних – але вони не хочуть стати жертвою бездарного командування.
Ми всі розуміємо, що сьогодні не все гладко з командуванням, але в такій ситуації кидати хлопців, які мають родини, фактично на смерть – це неправильно. Ця ситуація, коли ми бачили, як виходили військові із серйозною зброєю, а ми лишались самі на прикордонній території з ворогом – вона дуже підкосила моральний дух більшості наших бійців.
На мою думку, усе нині робиться для того, щоб батальйон “Прикарпаття” зробити крайнім, розформувати й поставити крапку в цій історії, так і не розібравшись, чому все те сталось.
– Ваш командир Віталій Комар став фактично головним звинуваченим в трагедії. Сидів під арештом в Одеському СІЗО, а головний військовий прокурор навіть висловив думку, що він зловживає спиртним. Як ви оцінюєте дії свого комбата?
– Як простий солдат, я б не хотів коментувати дії командира, але вважаю, що він усе зробив правильно. Ми відійшли на сорок кілометрів вглиб території, як було наказано. Він взяв на себе відповідальність, і цим фактично врятував нам життя.
Питання, що далі відбулося? Мобілізовані хлопці панічно не хотіли лишатись, вони хотіли додому. Їх охопив страх, зневіра в командування, і командир не міг спинити ці настрої. Бо сотня людей хотіла лишитись, а більше двохсот п’ятдесяти, як мінімум, – вимагала повернення додому.
Тому він прийняв рішення, що їдуть усі, щоб не ділити нас. При тому, підкреслюю – основна маса вимагала повернути їх із Донбасу. Ці люди відмовлялися нести службу далі.
Контролювати цей натовп було неможливо. Тому командиром було ухвалене відправити нас додому всіх.
До того, самовільно знялися лише передні блокпости – ті, що стояли найближче до російського кордону. Коли їх обстріляли й знищили їхні боєприпаси та автобуси, було ухвалене рішення серед хлопців покинути цю місцевість. Як вони звідти виїздили? Попросили в місцевих вивезти їх у безпечне місце на КАМАЗі, яким вивозили зерно.
А наш блокпост на Кутейниково й ще один під Амвросіївкою знявся, коли наказ дав командир, ми знялися по його команді.
– Де знаходився ваш командир – із вами чи в штабі?
– У штабі. На блокпостах були командири взводів, командири відділень. І прості солдати. Але наш командир почав ухвалювати рішення про відхід уже після обстрілу самого нашого штабу, коли від обстрілів згоріли боєприпаси й особисті речі бійців.
– Країну облетіли телевізійні кадри, де ваш батальйон “Прикарпаття” їде без зупинки додому з автоматами у руках? Чому так сталось?
– Як я вже говорив, після відходу із блокпостів, більшість батальйону почало панікувати. Люди не хотіли ніяких переозброєнь, не хотіли відійти в якусь частину чи хоча б під Маріуполь. Вони відмовлялися віддати автомати. Боялися, що коли вони здадуть зброю, їх знову змусять іти на передову. Це виглядає справді на статтю “самовільне залишення місця служби”. Це факт, який я не заперечую.
Моя особиста думка така – ми мали поїхати в якусь військову частину на переозброєння, відпочинок, щоб не було оцього відходу аж на Західну Україну.
Я думаю, що в цьому є вина й низький рівень професіоналізму наших офіцерів, які не вмовили контингент батальйону лишатися й не панікувати. Це все пустили напризволяще. Натовп завантажився в автобуси, і його неможливо було зупинити. А через те, що в них ще й були автомати – наші командири вирішили, що найкраще буде довезти їх тихо-мирно на Івано-Франківщину.
По прибутті в Дилятин нас зразу опитала прокуратура. Мене викликали в той же день. А інших допитали вже в Рівному, куди нас перевели, оскільки в Івано-Франківську постійно під вікнами відбувались якісь мітинги, і прокуратура не могла там працювати. Бо там усі налаштовані були проти неї й допитів проти нас.
Я чесно сказав, що якби був наказ від командування стояти й захищати якесь містечко, я б лишився. Але оскільки я таких наказів не чув, автобуси рухалися в напрямку Запоріжжя, Дніпропетровська й далі на захід без зупинки.
Я бачив, що офіцери не ухвалювали ніяких рішень по зупинці цих солдатів. Тому в певний момент і сам подумав, що якісь домовленості існують.
– На вашу думку, чи можна було запобігти Іловайській трагедії?
– Проблему я вбачаю в тому, що керівництво сектора “Д” не організувало взаємодію між підрозділами. Не дало вчасну команду згрупуватися залишкам 51-ї механізованої бригади, решткам 28-ї окремої мехбригади, які стояли в посадці біля Кутейниково. Були в секторі також підрозділи 72-ї бригади.
Згрупування українських сил дозволило б вибудувати якусь оборону. Принаймні від Кутейниково до Старобешево ми могли б зайняти якусь позицію. Проте цього не сталося. Одним сказали відступати, про других забули. Тобто, для організації в обороні цього сектора було не зроблено нічого.
Тому звинувачувати в дезертирстві людей, які бачили, що їх тупо кидають, нерозумно. Хлопці бачили, що механізовані війська відходять, побачили, що захисту нема. А нас цілими днями довбали мінами – ніякого сенсу лишатись під вогнем там не було.
– Ви тікали на шкільних автобусах, а військові – на танках і самохідних артилерійських установках. Якщо вони теж тікали без наказу – то вони, по суті, ще більше дезертири ніж ми?
– Є два варіанти: або їм дали наказ відступати й не попередили добровольчі батальйони, які вже опинились в оточенні в Іловайську. Або вони самі вирішили втекти в Розівку – і тому є такими дезертирами, як ми.
Але як би там не було, керівництву сектора “Д” варто було зв’язатися із сектором “Б”, де керував Руслан Хомчак, який безпосередньо був у Іловайську, і сказати, що так і так, ми оголяємо фланг. Давайте ви теж приймете рішення, зв’язуйтесь з Генштабом, бо ми вам не можемо помогти.
Без усього цього – сталося те, що сталося.
Comments are closed.