Андрій Козінчук – військовий психолог, ветеран, боєць підрозділу «Софія». Він народився в селі Березівка, що біля Івано-Франківська, а нині живе у Києві.
З Андрієм Репортер говорив про війну, про емоції, які ми зараз переживаємо, та про те, що нас чекає після перемоги.
Андрію, я б хотіла почати нашу розмову з особистого питання. Як ти зустрів ранок 24 лютого?
Прийшов додому десь о другій годині ночі, а пів на шосту мені подзвонив Льоня Остальцев – власник Veterano Pizza, ветеран, мій друг – і каже: «Андрюха, війна». Я матюкнувся, бо це було дуже невчасно, викликав таксі, одів форму, взяв вже зібраний рюкзак і поїхав у піцерію.
Радилися з хлопцями, що робити. Думали, їхати на схід. Але до нас подзвонив начальник київської поліції та сказав, що частина патрульних виїхала у безпечне місце, а тим хто залишився потрібна допомога в обороні міста. Тож ми залишилися.
Згодом було прийнято рішення про створення окремого підрозділу «Софія», де ми служимо зараз. Ми – група вогневої підтримки патрульної поліції.
Ти сказав, що це було невчасно. Хіба може бути вчасно для війни?
Може. Коли я виспаний. А то я ходив і бурчав: «Що це вони напали саме зараз!?»
Насправді я не спав після того три дні, бо було дуже багато завдань. Ходив і просто валився з ніг. Тепер уже сплю регулярно.
Особисто в мене одразу не було ні паніки, ні страху. «Накривати» почало вже ближче до ночі. Це нормально? Взагалі, є емоції, яких треба уникати під час війни?
Уникати треба якраз відсутності емоцій. Будь-яка емоція – це нормально, бо через тебе пре. Якщо емоцій нема, то це означає, що вони накопичуються всередині. А якщо в тебе паніка, страх, злість, радість, сексуальне збудження – це нормально.
Як собі допомогти, коли відчуваєш повну апатію і розумієш, що так не має бути?
В такій ситуації дуже важливо, хто знаходиться довкола, хто твоя спільнота. Бо самому вийти з цього стану дуже тяжко. Але в будь-якому випадку потрібно турбуватися про себе і бути в безпеці.
Багатьох людей мучить сумління через те, що вони, нібито, роблять недостатньо для перемоги. Як з цим боротися?
Я зараз оточений такими людьми, і є одним із них. Недавно спілкувався з одним спецназівцем, який з початку вторгнення знищив більше 100 ворогів. Він жаліється, що можна було й більше.
Що робити? Перш за все, усвідомити, що ти маєш робити те, що в тебе найкраще виходить. Наприклад, ти хороший журналіст і якщо візьмеш до рук автомат, то це не ок, бо твоя найкрутіша зброя – слово.
Я взагалі проти того, аби на війну відправляли всіх підряд. Буває, зловлять якогось п’яного мажора, і всі починають кричати: «Його треба на передову!» Ні, я не хочу такого хлопця на війні. Бути військовим це не покарання, це – честь, це – круто. Це має бути максимально добровільно.
У Франківську суттєво збільшилась кількість російськомовних українців. І декого це, так би мовити, тригерить. Як з цим справлятися?
Як бути коли хтось говорить руснявою мовою… Я проти будь-якого насилля, в тому числі проти насильницької українізації. Якщо галичан дратує, що хтось говорить російською, то нехай спілкуються українською так, аби всім захотілося нею говорити. Як от зробив Андрій Хливнюк – заспівав «Ой, у лузі червона калина» і разом з ним заспівав весь світ. Українізація має бути лагідною. Зрештою, ці люди обрали Франківськ, а не Ростов, не Саратов. Тому до кінця війни варто своє его засунути подалі. А коли все закінчиться будемо розбиратися, хто що має робити та якою мовою говорити.
А як реагувати, коли тобі прямо кажуть: «Краще під обстрілами ніж з бандерівцями»?
Знаючи франківських дівчат, я б не ризикнув таке сказати. Колись на дискотеці у своєму селі став свідком, як троє дівчат побили одного хлопця, бо він нечемно себе повів. Я потім ніс його на плечах додому…
Не вірю людям, які кажуть, що краще під обстрілами. Думаю, вони ніколи не були під обстрілами. Більше того, вони, мабуть, вперше у Франківську і мають якийсь страх та упередження. Їм треба показати, який Станіслав класний. Спитати: «Що ти дійсно боїшся бандерівців? Подивись на нас – ми кльові. Пирогів попробуй».
Як правильно співчувати?
Перше, треба запам’ятати, чого не можна робити. Не можна жаліти. Уяви собі франківську цьоцю Миросю, яка зі сльозами кидається на жінку Жанну, яка приїхала з Нової Каховки. В такому випадку допомога потрібна Миросі, бо Жанна вже заспокоїлась, усвідомила, що в безпеці, поїла та зарядила телефон. Тобто ті, хто допомагає, повинні бути в ресурсі. Аби допомагати іншим, потрібно піклуватися про себе.
Треба бути обережним з тактильністю. Ми не знаємо чи був у людей контакт з «абізянами» чи ні. Тому, коли хочеться обійняти людину, то треба про це спершу сказати. І треба говорити за себе. Не «ти бідна, нещасна, обездолена», а «мені дуже сумно, що тобі довелося це пережити».
Треба запам’ятати: допомогу не надають, допомогу пропонують. Не пхати в писок 15 пирогів за раз, а сказати: «Поїж пироги, вони смачні. Особливо з бринзою і картоплею. Ти такого ще не куштувала».
Нам потрібно навчитися поважати кордони, бо з цим є проблеми. Ми розказуємо людям, які до нас приїхали, як їм треба жити. Це не ок. Тобто переселенці не мусять хреститися, проїжджаючи в маршрутці церкву, бо так роблять місцеві. Але якщо хтось запаркувався на газоні чи не прибрав за своїм собакою, то маємо сказати, що в нас так не прийнято.
Купа люду вже не має, куди повертатися. Як їм швидше освоїтись на новому місці?
Дуже важливо, щоб вони усвідомили, що вони в безпеці, що вони є частиною спільноти, що вони повинні чимось себе зайняти. Це не про роботу, а про свою роль в суспільстві. Людині від бездіяльності не просто нудно, вона відчуває себе непотрібною.
Зі свого боку ми можемо запропонувати певні опції. Тобто не казати, що їй треба йти працювати, а запитати, чим людина хоче займатися, та допомогти їй стати частиною спільноти.
Ми всі бачили фото зі звільнених від орків міст. Ти, мабуть, бачив значно більше. Допоможи зрозуміти, як такі звірства взагалі можливі?
Цим «абізянам» 20 років розповідали, які вони могутні та як у нас все погано. Але коли вони приїхали в Україну, то своїми очима побачили, як все насправді. Ти була в Бучі? Там дуже гарно. І от у русні, яка вирвалась зі свого гімна, стався психоз. Їм потрібно було повернути контроль над ситуацією, тому вони почали творити ті звірства.
Чи можна це виправити? Ні, не можна. Їх можна тільки вбити, бо ці люди небезпечні для світу. Коли в тебе дома таргани, то ти не кажеш: «Йдіть, будь ласка, з мого дому». Ти їх травиш. Це аналогічна ситуація.
Після перемоги нам покажуть статистику загиблих воїнів та цивільних. Як жити з цими втратами? Вже зараз люди задаються питанням, чи вартує перемога цих смертей.
Однозначно вартує. Якби мене запитали, чи я готовий померти за перемогу, то я б відповів, що готовий. Я не хочу цього, я люблю життя, але це ціна, яку потрібно віддати за справжню свободу.
Як з цим жити? Жити. Ні в якому разі не можна жити в скорботі. На це собі треба дати християнський час. Давайте посумуємо 40 днів, рік, а потім знімемо хустки, чорні пов’язки та почнемо відновлювати Україну.
Я б навіть хотів звернутися до українців: давайте не пройобувати своє життя. Люди, які померли в цій війні, здійснили подвиг, і ми не маємо права жити погано. Ми повинні відгорювати, спинитися, вмитися і відриватися на повну.
Багато людей просто ігнорують повітряні тривоги. Де подівся інстинкт самозбереження? Чому ми почали звикати до війни?
Це нормально. Ми вчимося жити в умовах війни. Головне – щоб мої улюблені збройні сили не розслаблялися, бо нам треба йти далі, дотискати та щодня нищити ворога.
Але я зараз не закликаю ігнорувати сирени, ми все одно повинні піклуватися про власну безпеку. Не дай Боже, буде якийсь прильот, то люди скажуть, що Марцінків тихенько сирену запускає, бо треба буде когось винним зробити.
До чого нам готуватися після перемоги?
Тут все по протоколу. Перший етап – ейфорія, другий – розчарування, потім депресія та вихід з депресії. Тим більше ми маємо розуміти, що війна не закінчиться підписанням якихось угод, війна закінчиться, коли ми почнемо жити щасливо. Це довгий процес, який до кінця нас сформує як націю.
Особисто я після війни поїду на два тижні в іншу країну. Мені потрібна якась безпринципна жінка та легенький алкоголь, аби повернутися до нормального життя. Я погуляю, а потім буду займатися адаптацією військових та цивільних.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Фото з Facebook-сторінки Андрія Козінчука
Comments are closed.