Наприкінці лютого Маркіян Прохасько зібрався у незвичайну подорож. Разом з іншими українськими полярниками він вирушив до антарктичної станції «Академік Вернадський».
Там, в Антарктиді, Маркіян збирав матеріали для майбутньої книжки-репортажу, яка має вийти друком у «Видавництві Старого Лева».
Маркіян вже встиг повернутись зі своєї мандрівки. І поділився кількома враженнями про життя Антарктиди, йдеться на сайті школи журналістики УКУ.
1. Це фото про те, як я змінився, і мені це дуже подобається. Хоча я у спортзалі — проте майже не займався там спортом. Саме зал дуже часто був тим місцем, де можна було усамітнитися навіть на кілька годин і надиктовувати на диктофон думки і найнеймовірніші враження — такі враження, що я, людина із досить розвиненою фантазією, не міг подумати, що таке щось буває.
Там, в Антарктиді, я дуже хотів, щоб те, що я знайшов у собі, мене ніколи не покинуло під тиском звичайних справ і рутинних завдань тут, в Україні. Сподіваюся, що ці внутрішні здобутки залишаться зі мною.
2. Верхнє місце — моє. Два тижні в один бік і таке ж у іншій каюті — ще тиждень і протилежний бік. Це в основному твій єдиний приватний простір у той час, коли здається, що Антарктиди не існує, і не існує України, що ти завжди був на яхті, і що так буде вічно.
І тільки раціонально ти знаєш, що це не так. Це твій маленький рай після чотирьох годин нічної вахти і твоє пекло після багатьох годин нудьги, коли на початку подорожі не встаєш без причини, бо тоді єдина опція — блювати.
3. Дорога через айсберги. На цьому відео — день, добра видимість, але підступна видовженість підводної частини айсберга могла бути небезпечною.
Яхта важить 40 тонн, а тільки це підводне відгалуження може мати понад 10 тонн. Коли б у такий шматок добре в’їхати, то пробоїна неминуча. Яхта плила також і вночі, коли не було жодного світла, навіть місяця і зірок, була кромішня темінь і туман. На носі світили прожектори, але лід було видно лише на малій відстані. Потрібно було час до часу присвічувати потужнішим ліхтарем, щоб «вирвати» у поле зору білі плями і попередити того, хто за штурвалом.
4. Пінгвіни — найпоказовіші тварини Антарктики, але також і найчисленніші й найвсюдисущіші. Тому за тижнів два до них дуже звикаєш і сприймаєш їх як голубів, наприклад. Втім, вони милі і кумедні. Деякі звиклі до людей і з цікавістю підходять до тебе.
5. Вид із вікна їдальні — одного із приміщень, яке найбільше наближало до «звичайного» життя і, водночас, акумулювало неповторну енергетику станції «Академік Вернадський».
Умовно кажучи, там провадилися звичайні розмови, але ти завжди пам’ятав про їхню незвичайність — вже тільки тому, що за вікном був постійно інший «інопланетний» краєвид. Незвичайності краєвидам додавало те, що з часом вони стали звичні, буденні та рідні.
6. Несподівано для себе самого зробив відкриття (хоча яке це відкриття?): найважливіші всюди і завжди, у будь-якій пригоді — люди, які проходять цю пригоду з тобою. З часом Антарктида стала звичною, а люди залишаються неймовірними.
7. Зимівка 2018-2019 і сезон 2019 року: кожен і кожна із цих людей залишили слід у моєму житті і стали його персонажами. Кожен цікавий і про кожного варто розповісти.
8. Окрема тема — дивитися на дошку на Assembly Poit. За якийсь час бачиш, що відбувається на станції. Бачиш активність, знаєш, що за нею стоїть, і також хто за всіма на початку невідомими іменами та прізвищами. Це надзвичайно цікаво і дуже промовисто. На цьому фото — дуже хороша погода після кількох днів шторму, коли на дошці не було ні одного прізвища.
9. Звичайний робочий виїзд на «зодіаку» зі станції. Часто більші групи підкидають, наприклад, одну людину на острів, який по дорозі до того, на якому буде працювати група. Дорогою назад цю людину забирають. Буває, її забирає інша група на іншому «зодіаку», як і сталося у випадку на відео. Часом була асоціація з водним містом, складеним із островів, між яким ходили маршрутки-човни. Хтось по рації передавав: «Підвезете?»
10. «Сельма» пливе у шторм. Мені доводилося стояти за штурвалом у 6-7 балів. Яхта «падала» з хвилі на боці і, здавалося, досить стрімко носом вниз.
Перші рази я думав: «Все, кінець», але потім звик. Хвилі із гуркотом розбивалися на друзки, один борт судна так близько йшов до води, що його верхній край був на сантиметрів 15 вище рівня води, але це — нормально. Коли звикаєш, то це починає дуже-дуже подобатися: ти відчуваєш задоволення від керування чимось великим, що слухає тебе й злітає з хвилі вниз, а потім знову вилітає на хвилю. В цей час одна твоя нога випростана, а інша — зігнута у коліні, бо палуба похилена більше ніж на 45 градусів. Ти пришпилений пасками до борту, бо якщо випадеш у море — ймовірність вижити буде 2%.
11. Повернення на яхті «Сельма» із Антарктиди. Попереднього дня ми вийшли зі станції «Академік Вернадський». Цього ж дня стояли добу у Порту Локрой — перечікували шторм.
Справді, ці слова стають дуже близькими:
«Напрасно нас бури пугали.
Вам скажет любой моряк,
Что бури бояться вам стоит едва ли,
В сущности, буря — пустяк.
В бури лишь крепче руки,
И парус поможет идти.
Гораздо трудней не свихнуться со скуки
И выдержать полный штиль».
