Люди

Аліна Михайлова розповіла, як надавала допомогу пораненому Да Вінчі

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Очільниця медичної служби 1-го батальйону 67 бригади Аліна Михайлова особисто надавала допомогу пораненому коханому Дмитру Коцюбайлу Да Вінчі 7 березня цього року. Вона детально розповіла про цей день, пише Репортер з посиланням на Цензор.

Да Вінчі був важким трьохсотим, у нього була пробита трахея, в легенях – кров. Аліна кричала в трубку, що потрібно підіймати всіх лікарів, не втрачаючи ні хвилини, перевезти його із Краматорська. Саме туди командира доставили із Бахмуту. Це було 7 березня о 14.23.

А за двадцять хвилин лікарі мобільного шпиталю вийшли до заступника Да Вінчі, його близького друга Юрія Капустяка, друга Капусти, і начмеда батальйону, коханої дівчини командира, зі словами, що вони констатували смерть. Повірити в це було неможливо. На похороні всі говорили, що смерть і Да Вінчі не сумісні, що всі його вважали безсмертним. Він став символом цієї війни, її легендою.

Аліна, яка разом з мамою і бабусею Дмитра, його сестрами і братом, не відходила від домовини з тілом коханого, тримала його за холодні руки, не помічаючи нікого. Дивилася на море людей, які прийшли попрощатися з майданівцем, першим добровольцем, який за життя був визнаний державою і отримав одразу найвищу нагороду – Герой України.

До того, як стати депутатом київської міської адміністрації, саме Аліна Михайлова організувала медичну службу 1-ої добровольчої штурмової роти, яку очолював легендарний Да Вінчі. Вона заснувала інформаційну службу та започаткувала навчання управління безпілотниками. Все це сталося після зустрічі цих молодих людей у 2017 році в Авдіївці. Аліна говорить, що це було кохання з першого погляду.

Про дві медичні машини медслужби “Ульф” на фронті ходили легенди, бо тільки в них є вся необхідна апаратура, щоб можна було врятувати важкого пораненого в дорозі, виявити внутрішню кровотечу, а парамедики, які потрапляли саме в цей добровольчий підрозділ, мали пройти найефективніші курси домедичної допомоги TCCC. Лише ці знання дозволяють медикам ставити внутрішньокісткові доступи, які рятують поранених у разі великої крововтрати, проводити реанімаційні дії на високому рівні.

Наші давні близькі дружні відносини і з Да Вінчі, і з Аліною дозволили мені попросити її розповісти про 7 березня детально. Розмова була неймовірно важкою. На неї Аліна приїхала з Хьюго, псом, якого їй подарував Да Вінчі. І якого любив і балував, як нікого.

– Аліно, ти можеш згадати день 7 березня з самого ранку?..

-За день до того – 6 березня – ми посварилися з Да Вінчі, бо він очолював штурмову групу, яка заходила в Богданівку. Да Вінчі обіцяв, що не буде цього робити. А тут по рації я чую, як він пошепки каже: “Передаю черговому: група Да Вінчі знаходиться в 20 метрах від підарів”. Я через старлінк виходжу на чергового: “А що за група Да Вінчі? І що там робить Да Вінчі? Який штурм?” Чергова пише мені, що Да Вінчі зі своєю групкою вийшов на штурм позиції. Я страшенно розізлилася і написала йому, що це безвідповідально по відношенню до мене, наших стосунків, до батальйону і всіх людей, які за ним ідуть. Бо так бути не має.

У нас була домовленість: якщо він не лізе на сам передок, то і я не працюю на самому передньому стабпункті, який на той момент знаходився в Часовому Ярі. Я була на відтяжці. Він казав: “Ти ж начальник медслужби. Як це ти будеш працювати на евакуації?” “А ти ж комбат, – аргументувала я, – що ти робиш на штурмі?” 6 числа ввечері ми уклали перемир’я про те, що ніхто нікуди не виходить, всі працюють згідно з повноваженнями.

7 березня був звичайний день, який почався о 5 ранку.

Хлопці виїхали шукати позиції під “Сонцепьок”. Моя група еваку виїхала в Часів Яр, а я була на стабілізаційному пункті разом з другою групою медиків. Наш стабпункт був місцем збору всіх поранених. І туди мені доповідали про поранених.

Десь за хвилин 30, як прийшло повідомлення про важкого 300-ого, Да Вінчі пише мені смску: “Як ви там, у вас все нормально? Не обстрілюють?” “Ні, все добре, – відповідаю. Що ви?” А в цей день була якась тиша. Це був найлегший день, бо не було жодного пораненого, а це рідкість.

Перед цим у нас машини їздили тудим-сюдим, вивозили не тільки своїх , але й сусідні підрозділи. Пишу Да Вінчі: “Легкий день. Жодного пораненого. Що там ваші сусіди?” – “У сусідів є поранені, але не ми їх вивозимо”. І пишу: “Ти там обережно”. “Так, обережний. Ви теж будьте в укритті” , – приходить від нього. Проходить хвилин тридцять. Ми на розслабоні, що роботи не буде. Бо якщо є робота, то зазвичай вона починається зранку. І на мене виходить по рації заступник Да Вінчі: “Капуста – Аліні”. Я беру рацію. Він каже: “У нас важкий трьохсотий”.

Я не знаю, як тобі описати. Я одразу знала, що це Да Вінчі.

Ніхто не сказав цього. Це було внутрішнє відчуття. Я сіла на стілець. “Плюс, – відповіла. – Зараз виїжджає евак”. Бо на важких виїжджали ми вперед. І мій Марік, анестезіолог, каже: “Збирайся”. Я йому: “Не знаю, що відбувається. Я відчуваю, що це Да Вінчі”. “Та не вигадуй. Хто тобі сказав”. – “Дай мені рацію”. У мене була ще рація, друга командирська. Я сиджу на стільці і боюся викликати Да Вінчі, знаючи всередині – не знаю звідки я це знала – що він не вийде. Я його викликаю: “Да Вінчі – Аліні” . І він мовчить. Я викликаю ще раз. “Да Вінчі – Аліні”. І це чує весь батальйон і сусідні, які мають рацію. Кажу: “Дайте рацію Да Вінчі”. І всі мовчать.

Одягаю каску. Сідаю в машину. Їду.

З нами був ще фельдшер. “Зберися. Що з тобою. Ми їдемо на чергового важкого”, – казав він мені. “Це не черговий важкий. Я відчуваю…” – у мене, знаєш, як перед іспитом, коли ти заходиш в кабінет, і всі внутрішні органи опускаються. Я їду з цими опущеними внутрішніми органами, не можу зібратися, у мене тремор, мене трясе.

“Я вам кажу, – звертаюся до своїх, – я впевнена, що це Да Вінчі. Не знаю, чому. Як тільки Капуста викликав, я вже знала”. Не знаю, як це описати.

Виходить на мене екіпаж, який перехоплює пораненого, і кричить в трубку: “Аліна, Аліна. Да Вінчі важкий трьохсотий”. У мене на цьому моменті закінчилося все моє життя. На цій фразі. Бо я розумію, що таке важкий трьохсотий, коли це передає мій екіпаж.

Перший раз в житті я не знала, як працювати. Хоча підсвідомо все, що я робила в підрозділі, в медичній службі, я робила з думкою, щоб врятувати Да Вінчі.

У нас в машинах було все. І останній рік повномасштабки я розвивала медслужбу саме так, щоб вивези потенційно самого важкого пораненого і залишити його живим і здоровим. І я знала, що колись цим потенційним пораненим може бути Да Вінчі. На той момент мені здавалося, що я була готова його вивезти. І з моральної точки зору теж.

Я кажу анестезіологу: “Не впевнена, що зможу працювати”. Нам вивозять його на каталці. Як тільки я це бачу, до мене підлітає Капуста, починає обіймати, говорити: “Вибач. Вибач!” А у мене починається істерика. Я б’ю ногами машини, Капусту. Тому що у Да Вінчі опущені руки, він без свідомості. Ми перекотили його до себе. Капуста мене забирає у відсік, де знаходиться водій. Відкриваю вікно в салон, починаю кричати, бо бачу, що там п#здець.

За п’ять хвилин я зрозуміла, що не можу не спробувати його врятувати. В амуніції вилажу в це вікно, щоб не зупиняли машину. Бачу його лице. Відкриваю око подивитися на розмір зіниці. Повертаюся до анестезіолога, а він: “Це не те, що ти думаєш”. “Марік, він загинувший?” – питаю. “Це не те, що ти думаєш. Готуй отоплекс”.

Цей препарат дуже дорогий. Його використовують у людей з важкою крововтратою зокрема. У мене тремтять руки. Я готую цей отоплекс. Кажу: “Підключи мені монітор, дай пульс і тиск”. Підключають, а там нуль показників. Я на нього: “Марік, робіть щось”. Він його заінтубував і не міг підключити кисень, бо трахея розірвана. Даю отоплекс, щоб вводили. Йому поставили два кістні доступи в ноги, бо не було вен. Марік дає мені мішок амбу.

Я згадую це кожного дня. І нікому в житті не побажала б так прощатися зі своїм коханим. Я качаю мішком амбу людину, яку я кохаю. Людину, з якою я живу шість років.

Людину, яка є моїм командиром. Качаю цим мішком. Нахиляюся. У нього на вусі, як і у його мами, вроджена маленька дірочка. Гладжу лице. Вперше в житті читала молитву “Отче наш”. Качаю цей довбаний мішок, який не качається. Роблю аспірацію, бо у нього все в крові. В роті кров. На очі ллється. Беру серветки, витираю очі. Читаю молитву. І прошу єдиного: лишити цю людину інвалідом. Без пам’яті. Хай би він забув мене, всіх на світі, але був живий. І це ні хрена не спрацювало.

Хлопці продовжували робити серцево-легеневу реанімацію. Вони робили все, що могли. Це абсурд – у нас є все, щоб врятувати людину, а в нас поранення, не сумісне з життям. Як це взагалі могло відбутися?

Під’їжджаючи до Краматорська, бо до того не було зв’язку, я починаю набирати всіх, кого можна. Вербі додзвонилася. Оксані Анатоліївні Корчинській. Воронковій. Тобі. Я не знала насправді, для чого я це роблю. Я попросила підготувати в лікарні протишокову палату. Набрала Залужного. Звичайно, у мене істерика. “Вибачте, що я вам дзвоню. Я не знаю, що робити. Да Вінчі дуже важкий поранений. Зробіть що-небудь” , – молила я.

Якби у мене був телефон якогось господь бога, і він щось вирішував, я б набрала і його… Я набирала в Офіс президента Машовцю, просила його вийти на Зеленського. Якби у мене був його номер, я б його набирала. Сенсу в цьому немає. Відсутній. Бо на той момент все було навіть не в руках лікарів. Не знаю, в чиїх руках це вже було.

В Краматорську ще хвилин 40 боролися за його життя. Як я вже зараз розумію, коли я відкрила йому очі і побачила зіниці, розуміла, але не хотіла визнавати, як і весь мій екіпаж, що шансів, мабуть, не було одразу. Ніяких.

7 березня – це день в моєму житті, якого б я хотіла, щоб не існувало. День, коли почалося пекло.

Ми ніколи не говорили з Да Вінчі про смерть, що він потенційно може загинути. Про це ніхто, мені здається, в цій країні не міг подумати. Ніхто не міг в це повірити – Да Вінчі загинув.

Я сиділа на ґанку хвилин 40 і шукала, кого ще можу набрати. Не знаю, для чого. Залужному казала: пришліть сюди літак. Не знаю, для чого. Його треба забрати і щось робити, щоб він жив.

Через 40 хвилин виходить мій лікар. Він пізніше сказав, що медики лікарні боялися вийти і сказати мені правду. Я дивлюся на Маріка, і все бачу по очах. Кажу: “Ні. Ти не можеш мені цього сказати”. І він каже цю дебільну фразу з фільмів: “Ми зробили все, що могли”. Найменше, я очікувала в житті, що мені це скажуть про Да Вінчі. І на цьому все…

Я ходжу до психотерапевта. Він питає мене, який сьогодні день. А мій останній день був 7 березня. Я навіть не знаю, який сьогодні день. Не рахую їх, бо вони припинили існувати з того моменту.

У мене була величезна злість на всіх. Це, мабуть, природно. Але на той момент мені здавалося, що я настільки ненавиджу всіх людей, які лишилися живими… Так не можна казати. Я розумію, але його смерть настільки не справедлива і дурна. Всі смерті несправедливі і дурні. Але я говорила у нього на могилі, що немає більшої любові за ту, що ти своє життя віддав за друзів своїх.

І так закінчилося життя Да Вінчі. На якомусь моменті свого життя, сподіваюся, я це прийму. Бо це був його шлях. І для нього цінність його особового складу була вище всього. Вище будь-чого, що є в цьому світі.

– Ти розпитувала Юру Капустяка, що сталося?

Да Вінчі загинув, прийнявши снаряд, міну, що там прилетіло, просто на себе. Він заганяв людей, які стояли поруч, в підвал. І заходив останнім. Саме в цей момент прилетів снаряд. Уламки не влучили в руку, ногу. Уламок розірвав трахею так, що в тих обставинах, на тій точці, де він був, його неможливо було врятувати.

Якщо можна так говорити – це була гідна загибель гідного воїна. Він завжди казав: я не боюся загинути за Україну. Він не боявся загинути за своїх побратимів. І він це зробив.

На жаль, Да Вінчі не вбачав в собі ніякої месійності. Не вбачав в собі величезного потенціалу. Він ніколи не був зазнайкою: я найкращий. Ніколи цього не було. Його біда була в тому, що він не розумів, наскільки він був цінний. І є. Не тільки для свого підрозділу, а цілої України і подальшого її майбутнього. Я навіть не кажу про нас, нашу сім’ю. Я приймаю те, що це був Воїн. Він був людиною, яка жила за Україну і віддала життя за Україну.

Я дійсно намагалася забрати його з війни. Але війна забрала його у мене назавжди.

Чи є в цьому світі якась справедливість? Ні! Бо Да Вінчі тоді б не загинув. Він мав зробити дуже багато ще чого. Це стосується і розвитку нашого війська, і розбудови нашої України.

Наш друг Сергій Варакін сказав, що такими як Да Вінчі не стають, такими народжуються. Це я кажу не як людина, яка його кохає, а як його військовослужбовець. Я є бійцем його батальйону. Я була бійцем його добровольчої роти. І я бачила цю людину в різних ситуаціях. Це феномен. Людина без військової освіти. Людина, яка почала з Майдану, добровольчого підрозділу, який розрісся в батальйон Збройних сил України, в який мріяли і мріють потрапити багато військових. Це правда. У нас забита штатка батальйону, бо до нас хотіли і хочуть іти люди.

– Ну ти же всі ці роки розуміла, з ким маєш справу, що він не буде інакшим…

Так. Можна наводити аргументи, але для нього передусім були підрозділ, його люди, війна. Він не міг не робити все особисто. Він мені так і написав: “Аліна, я не маю права не бути прикладом для свого складу. Не маю права вести людей в бій, не будучи разом з ними“. Ця переписка є. Це були його фрази. Звичайно, у мене була купа аргументів, що йому треба увійти в роль командира батальйону.

Я писала йому: “Якщо з тобою щось станеться, навіть не думай про мене, лишили це, подумай, що буде з нашим батальйоном, що буде з бійцями, які пішли за тобою. Вони пішли в ЗСУ, я пішла в ЗСУ, хоча воно мені не впало 300 років, тільки тому, що там ти“.

Я завжди йому говорила: “Я в Збройних силах тільки тому, що ти тут“. 1-а штурмова рота в Збройних силах лише тому, що вони пішли за Да Вінчі. І більшість людей, які приєдналися до нашого батальйону згодом, пішли саме до Да Вінчі, а не в якийсь абстрактний підрозділ.

Да Вінчі міг, вмів і вів за собою людей. Але ти дійсно права. Він не міг поступити по-іншому. Він не міг не бути прикладом.

Коли комбат іде штурмувати позиції, ти думаєш: якщо комбат іде штурмувати, то я вже навряд скажу, що я не піду, бо нас ведуть на убой. З нами ж іде комбат. І це не просто комбат, це Герой України Да Вінчі.

Наш батальйон мав найменше втрат попри те, що ми заходили і штурмували позиції, заводили за собою піхоту.

І на сьогодні, після загибелі Да Вінчі, наш батальйон нікуди не дівся, далі називається “Вовками Да Вінчі”, виконує свою роботу. У нас є втрати. Поранені і загиблі. Але вони в меншій кількості. Бо принцип Да Вінчі піклування про особовий склад лишився.

Він писав своєму ротному, який був поранений: “Друже, насамперед – особовий склад. Вже потім всі твої задачі”. Завжди казав на нарадах, що ми маємо думати про людей. Бо за кожним з наших бійців є родина, сім’я, діти. З 2017 року я була поруч з Дімою, коли гинули наші бійці. Кожен – це була втрата частини його. Він винив себе, що щось зробив не так. “Будь-якої смерті можна запобігти. Це моя провина. Я десь зробив щось не так”, – так він вважав.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.