Зимові канікули – найкращий час, аби нарешті прочитати кілька хороших товстих романів. Принаймні, затишне читання біля обігрівача і з горнятком чаю – на другому місці за комфортом після літнього, пляжного. Хіба ні?
До того ж, в Україні виходить дедалі більше якісних перекладів зарубіжної художньої літератури.
УП. Культура склала добірку з достатньо об’ємних (на кілька вечорів вистачить!), достатньо свіжих, цікавих романів. Як на різдвяно-зимову, вона може здаватися не надто ванільною, проте інших спецій тут вдосталь.
Підвівши підсумки минулого року і маючи вдосталь часу для філософських роздумів, обирайте один із цих романів і точно не схибите.
Енн Тайлер «Блакитне мереживо долі» (Наш формат)
Одного дня в домі Вітшенків лунає телефонний дзвінок. «Я гей», – повідомляє добропорядним батькам син Денні. Невдовзі ми дізнаємось, що це лише один із цілої низки його ексцентричних вчинків.
Сага? Епопея? Родинна історія? Цей роман про те, що сім’я і отчий дім (великий будинок в американському Балтиморі, призначений бути родинним гніздом для багатьох поколінь) – найтривкіше в житті. Такий собі острівець стабільності.
І водночас ніщо так не руйнує цю ілюзію непохитності, як скелети, котрі раптом починають вивалюватись із шаф.
Тоді виявляється, що не всі діти й онуки – біологічно рідні. Що нібито романтичний союз дідуся й бабусі відбувся тільки тому, що колись зваблена школярка дотерпіла до повноліття в статусі осоромленої доньки, а потім покинула рідне селище й рушила на пошуки коханого. А той не зміг її скараскатися й одружився.
Невідворотним фактором-руйнівником сімейної стабільності виступає сам світ із його змінами та, особливо, глобалізацією.
Коли батьки стають немічними, їхній дім виявляється нікому не потрібним. Якщо вони не хочуть вирушати в дім престарілих, то хтось із дітей, звісно, поживе у цьому домі й доглядатиме їх. Проте в кожної молодої родини вже є власний будинок чи квартира, необов’язково у рідному місті.
«Блакитне мереживо долі» – сентиментальний роман про те, як дивно сплетене мереживо життів. Він написаний улюбленою авторкою Джона Апдайка – американкою Енн Тайлер.
Нині критики ставлять її в один ряд із іменитими канадійськими письменницями Маргарет Етвуд та Еліс Манро. Найбільше Тайлер цінують за високий рівень письменницької майстерності й увагу до ледь помітних деталей життя «маленьких людей».
Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене» (Видавництво Старого Лева)
Українське видання цього роману виконане з любов’ю: ретельний переклад Софії Андрухович, численні кольорові ілюстрації, особливий дизайн, особливий папір. Якраз би для подарунків – та от тільки сам текст занадто філософський.
Від того, з якою уважністю виконане видання, мимоволі думаєш, що це знак, сигнал – в нашому суспільстві славетний британський роман лауреата Букерівської премії має неодмінно прозвучати по-особливому.
Герої «Не відпускай мене» – клони, їхнє призначення – стати донорами для «справжніх» людей. Завдяки цій новітній технології вже подолано багато хвороб і врятованого чимало живих істот. Але чи має клон душу? Наскільки гуманно потрібно до нього ставитися і в яких умовах вирощувати?
Герої роману виховані в спецінтернаті, де мали комфортні, цілком «людські» умови. Однак середня освіта та добре ставлення вихователів розвинуло їхній внутрішній світ.
Вони за крок до того, що ми називаємо справжньою дружбою та любов’ю. Зрештою, чи аж так багато представників людства обтяжують себе складними мисленнєвими процесами і вільні від рабської психології?
Попри це, персонажі книги не можуть протистояти фатуму. Рут, Кет і Томмі знають, що помруть після чергової виїмки внутрішніх органів, і мріють не про свободу чи втечу, а лише про відтермінування.
Словом, місія їхніх вихователів провалилася: експеримент себе не виправдав і клонів надалі продовжують вирощувати в умовах, достатніх для виживання здорової особини, не більше.
«Не відпускай мене» – це складний роман про безнадію і складність людської сутності. Він буде до смаку тим, хто шукає в книжках поживу для роздумів.
Хочете гостросюжетного? Тут такий внутрішній конфлікт, що виверне вас як рукавичку, аж до фізичного болю. А різдвяна відпустка – прекрасний час, щоб оговтатися (і мати час на обдумування).
Джуліанс Барнз «Шум часу» (Темпора)
Дмитро Шостакович – видатний російський та радянський композитор ХХ століття. Джуліан Барнз – один з найвідоміших нині живих британських письменників. Література – це найкращий шанс для їхньої зустрічі.
Проза Барнза – філігранна. Тут немає нічого зайвого: ні фраз, ні деталей, ні епізодів.
Український читач, не кажучи вже про російського, у даному разі змушений боротися із спокусою пошуку історичних неточностей. Але нехай вас не відлякує такий ризик: автор концентрується на внутрішньому світі персонажа. До того ж опрацював достатню кількість джерел, аби уникнути очевидних прорахунків.
Приватне життя, любовні історії, стосунки з матір’ю прописані рівно настільки, щоб підсвітити, але не затьмарити головну тему стосунків генія та влади за умов, коли ціна компромісу – життя. І ні на йоту менше.
Тваринний страх арешту, дрібніші і більші поступки, підписи на листах осуду, статтях, промовах – завжди наосліп. Водночас – постійна робота над новими творами.
Доки читаємо, задумуємось, чи маємо право засуджувати людську слабкість? Як ставитися до трагедії генія? І чи геніальні твори – це виправдання будь-яких подробиць біографії?
Яцек Денель «Ляля» (Урбіно)
Усі родини – щасливі однаково, а їхні історії та анекдоти чимось невловно подібні. Замордованим ностальгією за безхмарним дитинством ця книжка строго рекомендована: привиди померлих прийдуть шеренгами у найкращому вигляді, повні сил, в ясному розумі, з любов’ю до вас, малого дива (а не проблемного підлітка чи що там їм у вас до останнього не подобалося).
Головний герой Яцек, котрому автор подарував свої ім’я, родинне дерево та біографію, спостерігає за згасанням бабці Лялі. Він проводить з нею час, доглядає, спілкується, ловить останні проблиски свідомості і здорового глузду, але розуміє, що це вже все, кінець. Одна лиш Ляля в певний момент перестала усвідомлювати цю очевидність.
Утім, вона встигла передати онукові знання про все, що відбулося до його народження – зв’язки, адреси, деталі історій про недозволену любов діда та бабці у передреволюційному Києві, втечу до Польщі, десятиліття життя у селі. Таке собі східноєвропейське Макондо, де годі розібратися, хто кому ким доводиться.
Імен та прізвищ Денель не змінює. Фрагментарне полотно роману, зіткане з пам’яті родинної й персональної, доводить, що часто простір, релігія, соціальна нерівність долаються вольовими взаємними зусиллями людей.
Іноді це називають силою любові, а ще є така версія, що мета всієї плутанини – змішання генів і доль. Наприклад, щоб в підсумку народився Яцек і про все це написав свій дебютний роман.
Пер Улов Енквіст «Книга про Бланш і Марі»
Ще один роман, автор якого належить до цілковито іншої культури, іншого світу і пропонує свіжий погляд на персоналії і події.
Шведський письменник розповідає про Марію Склодовську-Кюрі, двічі лауреатку Нобелівської премії, та Бланш Віттман, її асистентку, яка раніше лікувалася у славетного Шарко та брала участь у публічних демонстраціях його методу лікування жіночої істерії.
На час дії твору від Бланш залишається буквально частина: внаслідок тривалої роботи з радіоактивними речовинами вона захворіла й їй уже ампутували обидві ноги, руку, а друга рука – на черзі.
Бланш живе у домі Марії Кюрі, в дерев’яному ящику, і пише нотатки, доки має чим. Після неї залишаться три зошити записів, які нам цитує автор. Утім, самого письменника вочевидь більше цікавить інша героїня.
Марія приходить до Бланш поговорити про любов. Надзвичайно раціональна, вона раптом закохується в одруженого колегу. Його дружина здіймає публічний скандал, публікує любовні листи Марії у газетах, обурений натовп оточує дім вченої…
Внаслідок цього її Нобелівська відзнака з хімії залишається непоміченою у Франції, а організатори пропонують взагалі відмовитися від премії й не з’являтися на церемонії вручення нагород, щоб уникнути додаткового скандалу. Марія Кюрі відповідає, що премію їй присудили за досягнення у науці, а отже, вона має її прийняти. І у зазначений час їде до Стокгольма.
Склодовська-Кюрі – назавжди чужинка у Франції; Бланш Віттман – «королева істерії», чужа у суспільстві через іншість психічного спектру. Досі про те, що їхні долі перетнулися, широкий загал не знав; а сам автор роману наприкінці зазначає, що за усе написане у цьому художньому творі відповідальний лише він.
Comments are closed.