На Майдані Ваня Фартовий з Івано-Франківщини отримав струс мозку від удару по голові беркутівським кийком, а згодом у зоні АТО (він служив у батальйоні ім. С.Кульчицького) хлопця контузило вибухом гранати. Після цього Івана, який раніше мав відмінне здоров’я, комісували.
Тепер у свої двадцять п’ять він має проблеми з координацією рухів, із тиском та із зором і щороку повинен проходити курси лікування. Однак Ваня Фартовий ніколи не нарікав на долю й завжди намагався повернути на свою користь будь-яку ситуацію, незрушно вірячи у свій фарт, пише Заборона.
Друзі жартома кличуть його Єті. Він і справді високий, кремезний, з довгими важкими руками.
“Я відкрив майстерню з ремонту взуття в Києві, також маю сувенірний кіоск у Трускавці, – розповідає Іван Фартовий. – Гроші на невеличкий стартовий капітал заробив сам, поїхавши до Італії на заробітки, де мій знайомий має власну транспортну компанію. А ще зараз я починаю встановлювати у київських стаціонарних лікарнях власні термінали, які видають бахіли. Ну, і продовжую справу Майдану: от саме створив громадську організацію «Поклик гідності», яка займатиметься військово-патріотичним вихованням молоді, реабілітацією військових і захистом карпатських лісів. Бути керівником означає бути відповідальним та обізнаним у всіх тонкощах справи, за яку берешся, саме тому зараз я здобуваю юридичну освіту”.
До революції Ваня ставиться так само, як і п’ять років тому, пишаючись тим, що брав участь у ній:
“Все, що стається, робить нас сильнішими, додаючи досвіду та впевненості підкорювати нові вершини, – переконаний він. – Хоча тепер я розумію, що маніпуляції людьми на Майдані були ініційовані великим бізнесом, саме тому і відповідальність за загибель бійців Небесної Сотні ніхто не поніс. Чесно кажучи, це дуже болюча тема, адже тих, хто віддав своє життя в боротьбі за Незалежну Україну, вже не повернути”.
“Данину бандитам сплачуєш? Хабарі чиновникам?” – питає Грицько Майстер і підморгує мені.
“Якось приходили до мене одні «мутні» хлопці, але після короткої розмови та мого переконливого погляду вони зрозуміли, що їм тут нічого шукати й більше не приходили, – усміхається Ваня. – Мені навіть не довелося розповідати, що я фронтовик і що можу звернутися за захистом до побратимів. Невже для того ми все починали, щоби далі жити за старими схемами, порушуючи мораль та принципи?”
Очевидно, Ваня не хоче закінчувати розмову на такій ноті.
“А знаєте, я завів собі орла, – раптом зізнається він уже зовсім іншим, потеплілим голосом. – Я люблю подорожувати Карпатами на джипі, й от під час одної з таких подорожей я випадково натрапив на маленьке кволе пташеня, яке, очевидно, випало з гнізда. Лікар саме радив мені завести собі якусь домашню тварину. Тому я вирішив залишити пташеня собі, і згодом воно виросло у великого птаха. Виявилося, що це червонокнижний орлан-білохвіст. Я назвав його Зевсом. У нього чудова енергетика, така ж, як у коня чи у дельфіна. Коли заходжу до його вольєра та сідаю поруч, він стрибає мені на коліно і треться дзьобом до щоки. Ми так спілкуємося”…
Від розмови з Іваном стає легше на душі. Навіть скалічений, він зумів здійснити свої мрії.
Comments are closed.