Помаранчева руїна
вже позаду. А Вкраїна
вся зітхнула, завсміхалась –
і взялась долати хаос.
І тепер ми добре знаєм:
з Казахстаном та Китаєм
наше місце коло Раші,
бульбашів і бумбарашів.
Шлях в Європу з п’єдесталів
знову вказує нам Сталін.
Цим моїм рядкам саме виповнюється десять років, і написалися вони з дуже особливого та інтимного приводу – попереднього ювілею Підскарбія Бу-Ба-Бу, позашлюбного сина поетів-шістдесятників, віднині так само шістдесятника, леґенди і совісті сучасної української поезії (не плутати зі сучукрлітом) Олександра Ірванця, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
У ті дні богоспасаєма Острозька академія, вся під знаком ушанування свого видатного викладача, стала ще й Острівною – в тому сенсі, що тимчасово перемінилася на Острів Свободи в загалом невільній країні. Вона самозабутньо готувалася до дня його народження – 24 січня.
Студенти заучували напам’ять його вислови, кожен з яких має всі підстави вважатися крилатим, і записували найкумедніше домашнє відео, в якому чи то звеличували, чи то висміювали свого великого вчителя. Викладачі збивалися в невеличкі групки й, активно жестикулюючи, збуджено обговорювали варіанти складчини на ймовірні подарунки ювілярові. Ректорсько-проректорський бомонд навперебій замовляв у місцевого генія кравецтва та індивідуального пошиття святково-блазенські мантії й ковпаки із дзвіночками.
І все це – на доволі гидкому суспільно-політичному тлі: добігав кінця перший рік президентури Віктора Януковича. Рік, протягом якого сп’яніла від неконтрольованих можливостей владна верхівка «донецьких», дедалі глибше впиваючись у тіло відданої на розтерзання країни, поводилася з нею так, як червоні банди Муравйова поводилися з Києвом у ті самі січнево-лютневі дні – от тільки року Божого 1918-го.
Перетинаючи дикі поля батьківщини між моїм Фра та волинським Острогом кількома приміськими потягами, я встиг зауважити, що вона, батьківщина, вже знову масово переодяглась у спортивні штани й запустила на повну улюблений шансон. Звідусіль надходили новини про т. зв. «Україну для людей» і «пакращення нашого життя вже сьогодні». У ромських родинах Закарпаття новонароджених хлопчиків уже називали Януковичами – точнісінько, як тепер їх називають Зеленськими.
Словом, недобрі то були часи. Хтозна, чи навіть не гірші за теперішні. І найзапекліший мрійник навряд чи повірив би, що за якісь лише три роки ця безнадійна земля народить Небесну Сотню.
(Якісь лише три? Господи, це ж так довго! Двадцята частина мого дотеперішнього життя!)
Але все ж – терзання країни, як ми знаємо, для тієї влади скінчилося недобре. Хоч і не так аж недобре, як хотілося б: ніхто з неї не тільки не отримав заслужену кулю народного снайпера (про це тільки мріялось), але й елементарно ніде не сидить. Навпаки – час від часу ми стаємо свідками замахів уже нинішньої влади на те, щоб сиділи якраз ті, хто тодішню владу повалював. От вам і спадкоємність, і тяглість по-українському: Зеленський як тупе знаряддя помсти за Януковича.
* * *
Гаразд, я не про владу, я про поета. Як і про драматурга, прозаїка, перекладача, есеїста. Але слово «поет» – особливо в цьому Ірванцевому випадку – охоплює всі інші літературні амплуа. Поет у ньому, можна сказати, рамковий.
Так, є вельми імпозантні романи – як наприклад, «Рівне/Ровно», «Хвороба Лібенкрафта», «Харків 1938».
Є низка дотепних і дошкульних п’єс, першу з яких, «Брехун з Литовської площі», він читав нам із Віктором уголос, бо такий тоді в нас був обряд.
Є переклади з поляка Ґловацького, білорусів Арлова й Бикава.
Є незліченна поточна колумністика, публіцистика, фейсбуцистика і збручистика.
Але все це різноманіття тримається купи завдяки внутрішньому саме поетичному каркасу. Чи – вживу слово, яке нашому ювілярові в сенсі фізичному пасує краще – внутрішньому поетичному скелету.
Поет мені явився 36 років тому (як же довго ми знаємося!) на свій же день народження – стрімкий, худий до каркасної скелетності, задерикуватий і балакучий. І був Ірпінь, будинок творчості, єдиний у моєму житті семінар початківців – авторів майбутніх перших книжок. Зима. Вікно. Сніги.
Що там були за вірші, які я мав уголос проаналізувати й доповісти про їхню поетичну цінність, ніби школяр перед класом?
Там були рядки, півстрофи і строфи, які відтоді завжди зі мною й зараз повиринають просто з пам’яті, без жодного підглядання у друковані першоджерела:
Оце мій хрест, зніміть його з мене. Оце мій хрест, зніміть мене з нього.
А в слово «тіло» влито слово «літо».
Травень, а так, понімаєте, холодно.
О-ля-ля! – сказав Артюр Рембо…
Це є поезія найвища, Це є найвища простота, Коли передаються вірші, Як поцілунки – з уст в уста.
Та пам’ятай – у цьому світі Є свистуни і стукачі.
А на склі в його кабіні – Мерилін Монро в бікіні. Двадцять років, як померла, А мужчин хвилює, стерва!..
Все-таки ще по-божому З нами життя обійшлось.
Я обніму санітарочку Раю Прямо в холодних і мокрих кущах.
Неправда – це ще зовсім не брехня. Неправда – це предмет купівлі й торгу.
І був індійський фільм «Любов і помста» – Сам по собі прекрасний привід для знайомства…
Пам’ятаю, що слів для аналізу мені не вистачало і нестерпно хотілося слідом за Рембо вигукнути і своє власне «О-ля-ля!» Єдина заувага стосувалася «Травневої балади»: рима в руках – в голова́х. Я стверджував, що так римувати не варто, бо це ніби брат – сват. Утім, значно більше перепало йому від інших семінаристів, а головно семінаристок. Ніколи не забуду тої напасті: «Так, перед нами поет. Але чий? Французький, іспанський, польський – так. Тільки не український!» Чому це раптом, запитаєте ви. «Бо українським поетам притаманна цнотливість!»
Суперечити тій тезі аж ніяк не було сенсу. Ну й будьте собі, курва мама, цнотливцями та цнотливицями, хоч і вічними. Лиш не нав’язуйте своє забите малоросійське уявлення геть усьому на світі! І взагалі – не називайте цнотливістю вбогість.
У відповідь на ту екзекуцію Ірванець тут-таки написав шедевральний вірш «Собаки в Ірпені» – на обгортці чи то від печива, чи, що гірше, від вафель. Для мене ті рядки стали гітом усього семінару.
Ще того ж року, за лічені місяці, у квітні, почалася пригода під назвою Бу-Ба-Бу. Але це – окрема історія, на яку тут не відволікаюся, щоб випадково не збитися на манівці бубабізму і не змазати соло соленізанта. Нині – вся увага йому, лише йому.
Чорт забирай, як же хочеться знову в ту собачу ірпінську зиму 85-го! От він збігає сходами мені назустріч – кістлявий, голосний, екстравертний, екстраверткий, такий уже весь осяяний. І чи не Микола Рябчук – що, як завжди, своєчасно опиняється в центрі події – радить нам негайно знайомитися (звідки він так добре обізнаний у майбутньому?), а далі коротке замикання рукостискань та історична фраза, кинута, ніби легкий спис, у мій бік: «Я думав, у тебе око скляне». Я мав би відповісти: «Так і є, причому обидва», але спізнився з цією відповіддю на 36 років.
Тепер залишається доцитувати вірш-подражаніє з минулого, десятирічної давнини, ювілею й мимоволі здивуватись і теперішній його актуальності. Ніби ходиш по колу десятиріч, переконуючи себе, що насправді не так і зле, бо все-таки ще по-божому…
