На фестивалі художнього перекладу Translatorium перекладач, письменник та співавтор ютуб-каналу «Твоя підпільна гуманітарка» Остап Українець презентував лекцію «Доброчесний плагіат: як Франкові переклади стали авторськими текстами».
Читомо поспілкувались з Остапом про межі перекладацької неупередженості, перекладацькі стратегії, методи втручання в текст та чуму вітчизняних перекладів, пише Репортер.
Як не перетворитись в автора з перекладача
Я буду виходити з того, що радикальна зміна тексту – це поява в тексті перекладу того, чого не було в оригіналі за жодних обставин.
Є тип радикальної зміни, коли певна інформація, яка є в оригіналі, в перекладі втрачається, але ця радикальна зміна неминуча. Це фундаментальний недолік перекладу. Наслідок того, що ми говоримо різними мовами.
Можна втручатися в текст по-різному. Можна просто професійно пасувати перед певними рішеннями, зрозуміти, що тут я цього не зроблю, текст мені цього не дозволяє, але побачити для себе стратегічно, як воно працює. Дуже часто, коли ми передаємо неграмотну мову персонажа або якщо це діалектна мова, в нас безперечно відбувається структурна зміна.
Ми зішкрябуємо те, що він говорить, до смислів, а тоді відновлюємо ті самі смисли в повністю іншій мовній системі, тому що нам потрібно передати стилістичну специфіку, яка в нашій мові буде працювати по-іншому.
Я вважаю таку техніку адекватним перекладацьким втручанням, бо іноді текст не дозволяє тобі зробити інакше.
Бувають випадки втручання, де «не перекласти».
Якщо в тексті є «темне» місце, є прийом «викинути темне місце й удати, що його там ніколи не було». Я не буду тицяти пальцями в перекладацьку школу однієї сусідньої країни, котра цим системно страждає, бо мені знову скажуть, що я упереджено до цього ставлюсь.
Але це стратегічний прийом, він використовується як перекладацька стратегія, принаймні з того, що я спостерігаю. І це втручання, яке, на мою думку, перекладач може собі суто потенційно дозволити, але йому не слід цього робити. Так само як я можу засунути виделку в розетку, але навіщо? Бо тоді уже йдеться про те, що ми не просто стараємось дібрати стилістичний і семантичний еквівалент до інших ідіом та діалектів, а не до помилок, які допускає персонаж.
Ти не завжди можеш зробити правдоподібну помилку в тому перекладі того слова, в якому персонаж помиляється в оригіналі. Але якщо ти просто не розумієш фрагменту тексту і ти вирішуєш його позбутися, то так – це вже втручання.
Але втручання таке, доволі дитяче. Тобто, якщо я це проігнорую, можливо воно зникне. І воно зникає з тексту, зникає і більше не з’являється.
Є ще інший варіант – написати текст замість автора.
Ти маєш синтаксичну структуру оригіналу, але твоя поетична душа прагне більшого – більше епітетів, більше зворотів. Тобі не подобається, що це речення якесь дуже сухе, у ньому всього чотири слова, а давайте десять. З одного боку, ми живемо у світі, де перекладачам переважно платять за 1800 знаків або за авторський аркуш, тобто кількість знаків має значення.
З іншого – тут уже йдеться про процес переписування, тому є те, що для мене допустимо – втручання задля збереження або наближення до еквівалентності. Якщо нам доводиться так глибоко втручатись в текст, то зберегти її уже очевидно не вдалось. Але задля підтримки ілюзії того, що цей текст еквівалентний – це буває виправдано.
Хороший переклад – це створення ілюзії що цю книжку саме так і було написано
Хорошого перекладача або добре видно, якщо в нього випрацюваний стиль, або не видно взагалі, і людина не ставить собі питання, що це взагалі хтось переклав. Коли діти читають книжки, іноземний автор чи не іноземний – їм все одно. Ми з дружиною працюємо над серією підліткових книжок «Коти-вояки» і ми з цим повсякчас стикаємось в дитячому сприйнятті. Підлітки уже розуміють, а діти не всі розуміють концепцію перекладу. Багато для кого ми автори. Для тих, хто тільки-тільки починає читати й буває на презентаціях, ми це стараємось якось пояснювати.
Ці три стратегії, звісно, дуже умовні й межі між ними досить хиткі, але вони глобальні. У видавничій справі є такий мем «коректор з амбіціями редактора і редактор з амбіціями перекладача». Точно так само існує «перекладач з амбіціями автора» – це момент, коли людина заходить на територію, на яку вона заходити в принципі не має. Бо не її справа, що хотів сказати автор. Завдання перекладача – не думати, про що ця книжка, коли ти її перекладаєш. Звісно, для себе ти робиш всі висновки, які треба, і в залежності від цих висновків ти будеш обирати перекладацьку стратегію.
Але ідеал, на який належить принаймні взоруватися, – це створити текст, який буде пропонувати точно ті самі способи прочитання, які закладені в оригіналі.
Навіть якщо ти тяжієш до якогось одного способу прочитання, слід врахувати й інші, які можуть виникнути. Це потрібно для того, щоб відкритість тексту в оригіналі мінімально відрізнялась в перекладі. А якщо і відрізнялась, то лише тими реаліями, які становлять інтелектуальну і соціальну дистанцію між суспільством, в якому цей текст створено, і суспільством, для якого ми його перекладаємо.
Чума наших перекладів – використання російських текстів як підрядників
Я не чув про випадки (або якщо чув, то зараз не пригадую жодного скандалу із тим) коли б переклад в Україні був цілеспрямованим спотворенням оригіналу, як іноді стається в більш авторитарних системах. Йдеться про ситуації, коли є теми, які краще оминути; є моменти, про які краще не говорити; чи, наприклад, коли слово «русский» замінюють на якийсь інший етнос, бо буде образливо. Мені про таке чути не доводилось у контексті українського перекладу.
В нас є радше іншого плану проблема, яку я не берусь діагностувати, бо я не знаю, з чим вона пов’язана. Це явище нібито постійно обговорюється, але досі чумою наших перекладів лишається використання російських текстів як підрядників.
Є класична практика – використовувати переклади суміжними мовами для звіряння. Я зазираю іноді в російські переклади, але водночас і в польські чи німецькі. Тобто в переклади мовами, які я можу зрозуміти. Якщо мені не до кінця зрозуміле міркування автора, я можу зіставити оригінал із тим, як його побачили інші перекладачі, й скласти з цього певну картинку.
Коли я працюю з художньою прозою, це буває корисно у складних деталях, які не вдасться просто пустити на самоплив, тому що вони прив’язані до глобальної структури тексту.
Але є люди, котрі використовують російськомовні переклади як підрядники. Припускаю, що є випадки, коли з них перекладають і просто як з оригіналу й. Причини цього, крім «з російської перекладати легше», – я знайти не можу.
Я перекладав з російської – це не легше. Російська, як і польська, не порівнювано ближча до української, ніж англійська, з якою переважно в нас стаються такі випадки.
Чим ближча мова до тієї, на яку ти перекладаєш, тим тобі складніше! Складніше відмежуватись від синтаксису та словникового запасу своєї мови.
Якщо ти з неї перекладаєш, очевидно, ти знаєш її добре. І дуже часто тут уже навіть процес перекладу як такий починає стопоритися. Коли ти працюєш з оригінальним польським текстом, в тебе є чіткий, викреслений автором контекст. Якщо ти ретельно підходиш до роботи й розумієш, що це за текст, коли він і ким був написаний, ти розумієш, як він функціонує.
Коли ти читаєш переклад, тобі треба враховувати на порядок більше факторів. Ти не знаєш, не зіставляючи з оригіналом, яка була стратегія перекладача в цьому випадку.
Є ситуації, коли доводиться копіювати стратегії. Але бувають моменти, коли тобі чимось «не подобається» те, що відбувається в оригіналі, з якого перекладаєш, і ти починаєш вносити зміни у внесені зміни. І тоді текст нарощує енну кількість поверхів, які віддаляють його від оригіналу. А ще він абсолютно втрачає у власній читомості, перестає бути тим текстом, який написали.
Це перетворюється уже у різновид народного переказу, коли всі версії однаково канонічні. Можеш з якоюсь не погоджуватись, але стара тьотка Клімка сказала, що Петро Святий свого часу ходив по цьому селу, значить Святий Петро свого часу ходив по цьому селу.
Точно так само працює з перекладом – коли ти нарощуєш на тому, що тобі розповіли інші люди, а не дивишся в оригінал, в тебе виходить варіація на тему в найкращому разі, але я думаю, що причини тут цілком зрозумілі всім, і чому позбутись їх не вийде так скоро – це теж сумна реальність, в якій ми живемо.
