Ідеального способу боротися з осінньою меланхолією ще не вигадали. Але коломийські театрали спробували перемогти її мистецтвом. Другий тиждень вересня Коломия приймала у себе 10 театрів із різних міст України та закордону. За сім днів сцена найдавнішого театру Покуття стала ареною контрастів: від класичної української опери «Наталка Полтавка» до польського мюзиклу «Спокуса». Усе це — VII театральний фестиваль «Коломийські представлення».
Закривала фестиваль опера-комедія «Анничка», відтворена із фрагментів давнього переспіву «Наталки Полтавки» на галицький манір. Іван Франко писав, що це спроба подати галичанам Котляревського не в оригіналі, а в «підгірськім кептарі». Саме з неї почався коломийський театр у далекому 1848 році. Кілька десятиліть коломияни мріяли відтворити її з уривків вистави Івана Озаркевича. Але хто з режисерів не брався — завершити не міг.
Безумовним фаворитами фестивалю стала моновистава Лариси Кадирової «Не плачте за мною ніколи» за однойменним оповіданням Марії Матіос, де народна артистка України перевтілилась у бабуню-гуцулку, яка філософськи підходить до смерті й, підсумовуючи своє життя, витягає із заготовленої труни свої пожитки й цікаві історії. Така собі карпатська еклектика, де не існує чіткої межі між щастям і розпачем, де смішне переплелось із трагічним. Одним імпровізованим реченням — «А скільки зараз наших хлопців ховають без труни!..» — Кадирова здирала посмішки з облич, а зал ще довго не міг прийти до тями.
Право відкривати фестиваль коломийський голова Ігор Слюзар заслужено передав герою України Аді Роговцевій. Щовечора зал вітав її стоячи, аплодисменти не вщухали, а вона скромно приймала загальний захват. Роговцева не лише відвідала усі вечірні вистави, а й дала майстер-клас для акторів коломийського театру.
Нагадаємо, що за часів Януковича Ада Роговцева немало натерпілась через тогочасного міністра Дмитра Табачника. Як зізналася сама акторка, після 36 років у театрі їй довелось покинути його стіни через непрості відносини із дружиною Табачника Тетяною Назаровою. Хоч у свої 70 з хвостиком актриса не претендувала на роль прими і навіть не збиралась конкурувати із молодою актрисою, та все ж стала скалкою в оці урядовця.
Під час початку війни на Донбасі Ада Роговцева якраз завершувала зніматись у російському серіалі й паралельно збирала кошти для українських військових. Цим викликала гнів кремлівських політиканів — її оголосили персоною нон-ґрата та завели на неї кримінальну справу.
«Репортер» не втратив нагоди поспілкуватися з легендарною актрисою.
— Пані Адо, не граючи на сцені, ви тиждень зривали овації в Коломиї. Вас це не дивує?
— Хм… Я ж і справді не так активно займаюсь театром, давно не маю головних ролей і в кіно. І часом задумуюсь: звідки таке сприйняття? А причиною, напевно, стало те, що я не тільки не відмовляюсь, а й сама напрошуюсь поїхати туди, де зараз важко, де ти потрібна, як ніколи раніше. Я ж уже немолода жінка — все таки 78 років! — а продовжую активно працювати через мистецтво із своїм народом. Крім того, пишу вірші, книги, записую спогади — є багато творчої роботи.
— Чи підтримуєте спілкування з російськими колегами?
— Ні, вони не можуть собі цього дозволити. Якщо підтримають мене в моєму баченні російсько-української війни, то їм буде ду-у-уже погано. З усіх лишилися тільки Женя Симонова та Оленка Коренєва. Деякий час озивалися Валентин Гафт і Армен Джигарханян, але недовго. Щоб не засікли й не шельмували за зв’язки з «бандерами». От із Коломиї везу додому горнятко із написом «Бандера» — щоб ніхто й не сумнівався (сміється).
— Чим вам запам’яталася фестивальна Коломия?
— Ну, по-перше, була Кадирова — а це свято доброти й життєвої мудрості. Не хотілося б зараз виділяти якісь театри, тому що не було так добре, як хотілося, але я впевнена, що наступного року будуть кращі вистави.
Театральна Коломия відбулась. Щовечора зала театру була переповнена. Насправді ж усі ми зараз потребуємо мистецтва, як ніколи раніше. А тут, знаєте, ще яка справа… Буває, приїздиш до міста і виникає запитання: нащо там той театр? І зал повний, і будівля красива — а воно пусте. Це як нові храми будують і їх треба намолити. Так от, коломийський театр — це намолене місце. І це тішить!
