Спеціально для L’Officiel до маркету “Сучасне етно” команда “Всі. Свої” вирушила в експедицію на Гуцульщину, аби дізнатися, де і як сьогодні відроджують майже зниклі ремесла. Серед них – ліжникарство, технологія якого не змінилася за останні 120 років.
Утім, ліжники – пухнасті гуцульські ковдри з овечої вовни, прикрашені візерунками, – можуть бути сучасними маркерами українського затишку, як білі стіни, різноманіття свічок, корзин та дерев’яних виробів у поєднанні з мінімалізмом та усвідомленим ставленням до життя стали ознаками данського хюґґе чи шведського лагома. А спеціальне слово для позначення саме “українського способу жити” ще з’явиться, варто лише почати цінувати своє, пише L’Officiel.
Кустурівщина на Гуцульщині
Чудове місце для цього – мальовничий хутір “Дідова хатчина” на околицях села Яворів – соціальний проект, який вже став достатньо відомим. Сорок хвилин вгору по коліна в снігу – і ми на місці, серед гір та неба. Тут проводять фестивалі, навчальні майстер-класи з традиційних ремесел, приймають мандрівників та всіх охочих уповільнити темп життя і відпочити подалі від міста в обмін на допомогу по господарству, а також реалізують вироби місцевих майстрів. Засновники проекту – Олег Луканюк та Дарина Фурманюк. Хутір Олег отримав у спадок, він належав ще його прадіду. Каже, що тут мешкало п’ять поколінь його предків. Зараз за “Дідовою хатчиною” постійно доглядає Микола, який переїхав сюди зі Львова декілька років тому.
“Тут кожен день як з фільмів Кустуриці. Микола в курточці Gorе-tex несеться горою з ліжниками на плечах, навколо гори і село, де все збудовано з дерева років сто тому, а Миколі – тридцять. Там – коні, там – вівці, там хтось їде на BMW. Постійні зустрічі традицій і сучасності”, – розповідає Олег.
Для Дарини і Олега “Дідова хатчина” стала поштовхом для створення “Ґушки” – бренду сучасних ліжників, виготовлених за стародавньою технологією. Адже село Яворів – визнана столиця ліжникарства, де знання про те, як робити ліжники, передаються від матері доньці. Найдосвідченіша працівниця “Ґушки” Любов – ткаля у третьому поколінні: “Я народилася у селі Яворів, там жила моя бабуся і моя мати, від яких я успадкувала і продовжую традицію ліжникарства. Змалечку, відколи себе пам’ятаю, мене це дуже захоплювало. Утім вчилася я на бухгалтера – але то робота, а ткацтво – то моє покликання. Навіщо робити щось інше, якщо я можу робити те, що мені подобається?”
Традиція ліжникарства
Ліжники завжди мали величезне значення в побуті гуцульської хати. На ліжнику спало подружжя, ліжник обов’язково мав бути серед приданого дівчини, ліжники дарували на хрестини та у ліжнику проводжали в останню путь. І дотепер вони є в кожній хаті.
Однак найдавніші ліжники були зовсім не такими, як сьогодні. Їх використовували як постіль та білизну водночас, тому їхня довжина сягала 4-6 метрів: на ліжник лягали та ним же вкривалися, підкручуючи під голову як каремат. До 20-х років ХХ століття, коли з’явилися яскраві хімічні фарби для вовни, ліжники мали лише прості та природні кольори: чорний, білий, сірий і коричневий. До речі, традиційний яворівський ліжник має червоний, зелений, білий та сірий кольори.
Перша згадка про ліжники вказує на 1515 рік: уже тоді у Делятині, що під Яремче, був “вальник” – те, що сьогодні має назву “валило”. Є також відомості, що у XVI столітті на Прикарпатті виготовляли ліжники, які потім обмінювали на інші товари. Наприклад, за гарний ліжник можна було виміняти корову чи навіть двох – це свідчить про надзвичайно високу цінність ліжника, адже корова завжди була мірилом добробуту селянської родини. У 1869 році польський етнограф Вінцент Поль описав побут гуцулів: “Про багатство гуцула свідчить кількість ліжників, порозвішуваних на жердці біля ліжка”.
Цікаво, що колись ліжники вже мали іноземне визнання. У 1930 році у Познані, в Польщі, проходила виставка-ярмарок, де ліжники викликали справжній фурор. Щоправда, тоді Прикарпаття входило до складу Польщі, а ярмарок мав назву Загальної вітчизняної виставки, де були представлені лише товари, вироблені в Польщі та польському зарубіжжі. Популярність Познанської виставки побила всі рекорди, завдяки чому у наступні роки світовий попит на українські ліжники був дуже високим. Однак Друга Світова війна та подальші події зупинили розвиток ліжникарства до 60-70-х років, коли СРСР почав фінансувати створення ткацьких цехів на Гуцульщині. Багато де і тепер використовують радянські верстати.
Технологія виготовлення ліжників, яка майже не змінилася за 120 років
За словами ткалі Любові, у порівнянні з тим, як доводилося працювати її бабусі, виробництво ліжників стало значно легшим і досконалішим.
“За місяць моя бабуся ткала 3-4 ліжники. Вона робила все сама: пряла, розчісувала вовну двома великими граблями. Тепер це вже робиться механізовано – є велика машина, з якої дістаєш вже готову розчісану вовну”, – розповідає Любов.
Також тепер фарбують не нитки, а саму вовну, яку закуповують здебільшого на Закарпатті. На жаль, у Прикарпатті вже практично не залишилось полонин, зменшилось поголів’я овець. Але в “Ґушці” частково використовують вовну з тварин, яких вирощують у “Дідовій хатчині”: за два роки її зібрали 24 кілограми.
Цікаво, що ткацький верстат практично не змінився за останні 120 років, – так, він став ширшим і легшим, але сама технологія та етапи виробництва залишилися незмінними.
Як роблять сучасні ліжники
Виготовлення сучасних ліжників починається з того моменту, коли на виробництво привозять готову пофарбовану та розчісану вовну.
Перший етап – підготовка верстату. Тонкі нитки потрібно вертикально намотати на верстат – це майбутня основа ліжника. Коли ліжник вже закінчений, ці тонкі нитки стирчать по боках. Їх зав’язують вузликами, і у такий спосіб виходить красива “бахрома”. Але насправді вона не для краси, а для того, щоб ліжник не розповзся.
Другий етап – прядіння товстих вовняних ниток на веретені. Щоб зробити нитку на один ліжник, потрібно прясти щонайменше шість годин. Після цього її змотують у ґушку – моток. Звідти і назва.
Нарешті починається етап ткання. На це зазвичай йде два-три дні.
Після того як ліжник зітканий, його несуть у валило. Валило – це пральня на гірській річці, де ліжники перуться у чистих потоках з самих Карпат. Під постійним та сильним тиском води ліжники, наче у барабані пральної машини, крутяться, звалюються, стають більш щільними, а також позбуваються характерного овечого запаху. Для цього ліжники із самого початку роблять трошки більшого розміру, адже після валила виріб стискається на 40-50 сантиметрів. Улітку, коли вода тепла, ліжник проводить у валилі 4-6 годин, а взимку це може бути і 12-14, а подекуди й усі 25 годин. Навесні, коли тане сніг і через це річка стає брудною, валило тимчасово не працює – чекають на закінчення повені. Після валила ліжник набирає багато води, стає надзвичайно важким. Витягнути його та привезти додому сушити – важка робота.
Останній етап виготовлення ліжника – видалення зайвих ниток, неакуратних шматків вовни тощо. Це все також робиться вручну маленькими ножицями, аж поки він не стане бездоганним.
Чому ліжник не повинен бути дешевим
П’ятеро чоловік та шість робочих днів – саме стільки потрібно для того, щоб виготовити справжній гуцульський ліжник. Якщо все вправно працює, звісно. А на один ліжник розміром два на два метри потрібно близько шести-семи кілограмів вовни. Утім, часто у ткаль, які стоять на базарі, запитують: “А звідки ви це возите?” Тобто українці навіть не знають, що ліжник робиться вручну з натуральної вовни людиною, яка його і продає. Причому часто – собі у збиток.
“Ще десять років тому люди купували вовну, самі її випарювали, сушили, прали, ткали, потім брали ліжники та, якщо жили десь високо в горах, спускалися вниз, несли їх у валило, потім забирали, на плечах несли вгору, сушили. Та аж після цього несли на базар продавати. При собівартості ліжника приблизно 700-800 гривень вони продавали його за 600 – тільки за ціну вовни. Якщо за 600 не продавався, віддавали вже за 500, навіть за 400. Бо без грошей не можна йти додому, це ж єдиний заробіток. Зараз ми враховуємо ціну на електроенергію, вартість робочого часу та логістику, – пояснює Дарина. – У мене є мрія. От усі чули про грузинське вино, і кожен одразу знає, що це добре вино. Та чому люди не знають, що український ліжник – це добре і має бути дорого? Хочеться таку цінність йому надати. Щоб ти сказав, що це український ліжник – і все одразу стало зрозуміло”.
Запатентована техніка
Зараз “Ґушка” має два основних типи виробів: гладкі ліжники, для виготовлення яких використовується незмінна традиційна технологія, та незвичні об’ємні, яких ми ще ніколи в житті не бачили.
“Це ключкова техніка, яку раніше використовували для ворсового килимового ткання. На гладенькому ліжнику пальцями тягнуться ключечки – кожну ключку окремо. Взагалі цю техніку придумали у Молдавії. У нас в Яворові ключки почали робити близько десяти років тому”, – Любов розказує дуже скромно, але насправді вона самостійно удосконалила килимову техніку, пристосувавши її до ліжникарства.
Ці “3D”-ліжники – унікальні витвори, яких немає більше ніде у світі. Ними неймовірно приємно ходити босоніж, це просто масаж для ніг. До того ж техніку вже запатентовано, тому знайти такі ліжники можна лише в трьох місцях: у майстерні “Ґушки”, магазині “Всі. Свої” на Хрещатику, 34, та на маркеті “Сучасне етно” 23-24 лютого.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.