Франківський художник Євген Самборський, який вже кілька років живе у Києві, півтора тижні разом з пацієнтами психіатричної лікарні на Млинарській працював над новим проектом «Говорить Івано-Франківськ». В результаті вони створили 10 картин і чотири скульптури. Виставку організували спочатку для пацієнтів і персоналу, а потім роботи винесли на вулиці міста. Детальніше, про життя і мистецтво за парканом, заборони і арт-терапію — у розмові з художником.
— Євгене, звідки виникла ідея малювати саме з психічнохворими?
— Мене завжди цікавили люди з периферії. А при підготовці візуальної програми Porto Franko Гогольfest, виявилося, що є можливість попрацювати з лікарем-психіатром в обласній психіатричній клінічній лікарні №1 Романом Шевцівим. Я вважаю Франківськ консервативним містом, якому бракує живого, іншого погляду, і мене одразу зацікавила пропозиція. Цікаво було показати ще один бік Франківська, людей, які живуть інакше, і, можливо, навіть допомогти людям по обидва боки паркану позбавитися комплексів.
— А місто справді консервативне?
— Це синдром малих міст, де всі всіх знають, і дуже важко вийти з так званої зони комфорту. Зазвичай це — дискомфортний або болісний процес, що тягнеться з радянського минулого. У Франківську можна жити і щось робити лише в рамках того, що тобі дозволяють люди, які придумали певні правила. Деякі мої друзі хотіли б мати, наприклад, більше добрих мистецьких подій в місті, але не мають ані знань, ані інструментів для того, щоб це зробити, не знають, яким чином повпливати на певні процеси. Так і живуть, чекаючи на того, хто прийде й це змінить.
До теми: Франківець Євген Самборський показав, як створював картини разом з пацієнтами психіатричної клініки (ВІДЕО)
— Ти більше очікуєш і вимагаєш від міста?
— Звичайно. Вважаю, що ми самі повинні змінювати те, що для нас важливо. Так вийшло і з попереднім проектом у ЦСМ. Я хотів зробити виставку у Франківську, але не було для неї місця. Тож я сам зробив місце для виставки. (Півтора місяці Самборський власноруч робив ремонт у ЦСМ і водночас працював над експонатами виставки — Авт.).
— Повернемось до проекту. Чому саме тут?
— Взагалі, я довгий час тікав з міста, бо тут було дискомфортно, не було того, що мене цікавить — середовища, інституцій. В якийсь період зрозумів, що мушу сам докладати зусиль, аби було те, чого бракує. Це моє рідне місто, котре за останні кілька років змінилося завдяки нам. І з цими людьми я вирішив попрацювати на тему Франківська, бо, зважаючи на їхні психічні відхилення, в них цікаво було відшукати альтернативне бачення.
До теми: Франківський митець Євген Самборський представив свої «Ми ті, на кого ми чекали» (ФОТО)
— Як це сприйняли пацієнти?
— Ми з ними знайомилися, розповідали, що разом малюватимемо і ліпитимемо на тему Франківська — ідеального, уявного, абстрактного міста. Хтось малював уявні речі, а комусь потрібно було видрукувати фото з архітектурою, мешканцями, щоб змальовувати. Деякі спочатку соромилися. Люди взагалі соромляться малювати, бо малювання — «це щось для дітей». Цікаво, що малювання — процес безболісний, але закомплексованій людині дуже важко відкритись і почати малювати.
— Вдалося створити альтернативний портрет Франківська?
— Я думав, що люди з психічними розладами не підпадають під якісь стереотипи, що в них — інше мислення. Однак виявилося, що в стінах лікарні — гіперболізований портрет Франківська з його надмірною консервативністю. Там люди ще більш замкнені, затиснені, ще більше залежні від стереотипів і правил. Виходить, що їхні відхилення лише підсилюють ці комплекси і стереотипи. Хоча там були справді відірвані люди, які дивляться на все по-іншому, але їх дуже мало. В підсумку вийшло ще цікавіше — ми думали, що містяни через картини зможуть подивитися на інших, не таких, як вони, а вийшло, що франківці дивляться на себе самих у збільшувальне скло. Територія лікарні — зменшений концентрований Франківськ.
— Ти працював у дуже особливому середовищі. Це добре видно з фільму про проект. Тобі було комфортно?
— Мені більш некомфортно жити в суспільстві, де існує багато консервативних заборон. Так, мені взагалі комфортніше перебувати з диваками, з ними можна бути вільним. Згодом пацієнти до нас звикли і постійно запитували, коли наступне заняття.
— Скільки часу проводив у психлікарні?
— Ми працювали удвох з моєю дівчиною Оксаною щодня з десятої ранку до дев’ятої вечора. До обіду — з одним відділенням, після обіду — з ким складеться, бо все залежало від санітарів. У розвинених країнах арт-терапія для пацієнтів є елементом лікування. А тут хтось із працівників реагував позитивно, а хтось дуже агресивно, і з ними складно було говорити. Інколи могли не пускати нас у відділення, хоча ми з усіма попередньо проводили бесіди, пояснювали ідею і весь процес.
— Ти був готовий до того, що проект не вдасться, якщо пацієнти намалюють не те, чого ти від них очікуєш?
— Ми запланували малювання і скульптуру — роботу з кольором і з формою. Тему визначили — Франківськ. А вже сам результат був не передбачуваний. Запрошували до спільної роботи всіх. Більшість пацієнтів малювали, а медперсонал долучався рідко. Це виглядало досить театрально. Медперсонал так і продовжував наглядати і оцінювати, наскільки добре намальовано. Було й таке, що пропонували «хто найкраще намалює, отримає приз». І призом було варене яйце або наприклад шматок хліба…
Коли ми зауважили, що медперсонал в більшості непорушно сидить і наглядає за процесом, ми перетворили їх на моделі скульптур. Їхні портрети, як на мене, добре передали ситуацію нашої співпраці. В результаті, скульптури персоналу залишилися «наглядати» за роботами пацієнтів.
— Тобто ви спроектували ту ситуацію в лікарні?
— Так. Ми вирішили, що коли будемо робити скульптури з пацієнтами, зникне серйозність персоналу, бо лиця будуть не реалістичними, а білі халати виглядатимуть іронічно. Це теж була своєрідна спроба розкомплексувати персонал.
Багато людей всього бояться, їм нічого не треба. І у своїх роботах, практиках я пробую ламати цей стереотип, коли щось не можна. Ти ж вільна людина, тобі можна все! Бери і пробуй, може тоді тобі буде легше, вільніше, ти краще орієнтуватимешся у цьому світі. Просто пробуй, роби, реагуй.
