Наприкінці минулого року в івано-франківському арт‑кафе «Химера» відбувся вечір спогадів про «Імпрезу». Нині про подію, що відбувалася 20 років тому, її організатори та учасники згадують з особливими, інколи суперечливими відчуттями та оцінками. Проте митці твердять однозначно: міжнародне бієналє сучасного мистецтва 1990‑х стала найбільшою культурною подією в мистецькій історії Івано-Франківська. І не тільки його.
Із «Шафи»
Загалом було п’ять імпрез (з 1989 по 1997‑й), що відбувалися кожні два роки. Ні до, ні після того, як вважають івано-франківські митці, нічого подібного не було. Ці виставки оглянули десятки тисяч відвідувачів Прикарпаття та всієї України. Учасниками стали тисячі художників з усього світу. Наприклад, у першій виставці взяли участь 260 художників із 18 країн. А на друге бієналє прибули твори вже 440 авторів із 48 держав. Роботи експонувалися в Художньому та Краєзнавчому музеях, а також – у будинку Спілки художників.
Микола Токаренко, тоді наймолодший (33 роки) начальник управління культури облвиконкому в тодішньому СРСР, нині каже, що поділяв думки молодих художників. Тому й вирішив підтримати ініціативу ентузіастів – Ігоря Панчишина, Михайла Вітушинського, Миколи Яковини – які загорілися ідеєю міжнародної виставки в Івано-Франківську. «То був час горбачовської перебудови і, звісно, мені добряче дісталося від керівництва, – розповідає Токаренко. – Але про все заплановане першому секретареві обкому партії я розповів аж тоді, коли вже не було куди відступати». Усе робилося, як говорить Токаренко, на голому ентузіазмі. Художники казали: дайте нам тільки приміщення – решту ми зробимо самотужки.
За спогадами письменника Юрія Андруховича, це був – «замах на фантазію, – запросити до Франківська весь світ». Митці говорили тоді про це мало не потайки, збираючись в улюбленій кав’ярні з неофіційною назвою «Шафа». Згодом Андрухович був в оргкомітеті трьох перших імпрез і в журі двох останніх, писав про бієналє для українських і польських ЗМІ. Наприклад, його стаття у газеті «Світ молоді» вийшла під красномовним заголовком «Провокація у провінції».
Початок – половина справи
Імпреза-89 була, напевно, найемоційнішою, як і має бути для початку. Українці тоді ще жили в умовах закритого суспільства, а тут на Прикарпаття приїхала ціла купа іноземців, художники з усього світу надсилали свої роботи. За словами Ігоря Панчишина (тоді – художник, архітектор, реставратор, нині – начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому) щодня із Чилі, Австралії, Японії, Південної Африки приїздили пакунки, ящики, тубуси. Там були твори мистецтва.
«У запрошеннях ми писали про те, що з часом плануємо створити перший в Україні музей сучасного мистецтва, – згадує Панчишин. – Саме тому, мабуть, був такий великий кредит довіри майже з усіх континентів. Тоді ж провели перший у СРСР мистецький аукціон».
Перша імпреза ще не завершилась, а її організатори вже почали планувати другу.
Імідж мистецького дива
Імпрезу-91 вважають найпотужнішою. До того ж, вона мала підтримку влади в особі Миколи Яковини. Художник, публіцист, ініціатор і засновник крайової організації «Народний Рух України» Яковина, дебютувавши у політиці, став головою Івано-Франківської облради. Саме за його сприяння в 1991 році виставковою площею став Пасаж Гартенбергів (нині – ТЦ «Мальва»), який згодом планували перетворити на Центр сучасного мистецтва Східної Європи.
«Прикро, що це приміщення продане під торгові ряди, – каже Яковина, нині – заступник міністра культури України. – І шкода, що результати всіх імпрез, тієї велетенської роботи, не відстежені і не проконстатовані». Справді, прогалин багацько, але для кожного з учасників значно вагомішим результатом є масштабність тієї події. Наприклад, Юрій Андрухович порівнює «Імпрезу» з падінням Берлінської стіни і називає україн-ською фантастикою, дивом.
«На тлі інших міст Івано-Франківськ здобув тоді своє особливе реноме, – говорить Андрухович. – Подія сколихнула тисячі людей, серед яких було і багато пересічних, як це не дивно. Вже від першої імпрези формувалося, так би мовити, всеукраїнське враження про Франківськ як місто, в якому по‑особливому процвітає мистецтво, література, культурне життя».
Без соцреалізму
Без соцреалізмуКожна імпреза була конкурсом. Із тисяч робіт відбиралися кращі. У кожному з жанрів визначалася перша премія. Так, наприклад, першу премію в категорії «асам-бляж» двічі отримав художник Мирослав Яремак. «Коли з Мюнхена радіо «Свобода» розповіло, що художник з Івано-Франківська отримав першу премію на міжнародній виставці в Україні, – пригадує Яремак, – це означало чимало».
Про художників Ростислава Котерліна й Анатолія Звіжинського теж говорять як про доволі яскраві приклади впливу імпрези на подальшу долю її учасників. Котерлін став редактором на сьогодні єдиного і найдавнішого українського альманаху про сучасне мистецтво – «Кінець кінцем». Звіжинський організував галерею «Маргінеси».
За словами Ростислава Котерліна, перша імпреза була для нього справжнім відкриттям якісного модерного мистецтва. «Крім робіт європейських митців, мені запам’яталися «Філософи» Панаса Заливахи і «Стільці» Яремака, – говорить Котерлін. – Найбільш пам’ятною була імпреза 1991 року. Ми з Іздриком, Яремаком, Яновським, Звіжинським, Муликом, а також Кардашем і Михайлишиним організували альтернативну виставку під назвою «Імпреза. Провінційний додаток № 2». Вона мала популярність серед молоді, і була схвально оцінена «імпрезівським» журі». Після того, за словами художника, учасники отримали запрошення зробити виставку в Одесі, що і відбулося влітку 1993 року.
«У 1993 та 1997 роках я вже був учасником офіційних імпрез, мав за плечима необхідні досвід і знання, – розповідає Котерлін. – У жовтні 1996‑го четверо франківських художників – Яремак, Яновський, Звіжинський і я – представляли Україну на міжнародному Бієнале «Восточная Европа. Spatia nova» у Санкт-Петербурзі».
То був прорив. Усе змінилося. Соцреалізм закінчився. Замість доярок і трактористів – емоційні, візуальні рефлексії молодих художників на світ, стосунки, філософію, особисті враження і розуміння того чи іншого явища, втілені у витончених формах.
Повернути славу
«Те, що тільки зараз з’являється у столичному арт-центрі Віктора Пінчука, робилося 20 років тому в Івано-Франківську, – каже Ігор Панчишин. – Втім, сьогодні, мабуть, треба шукати якихось інших способів і форм реалізації. Час нині – негармонійний, тому вимагає чи не героїчних вчинків. Щоб робити глобальні речі, треба глобально мислити і віддавати себе глобально. Але якщо є що сказати, і хочеш це зробити, то роби».
«Нині сучасне мистецьке життя якоюсь мірою представлене в Києві. Але й це – вбогий рівень, якщо говорити про культурне обличчя України у світі, – вважає письменник, депутат Європарламенту від України Юрій Андрухович. – Щось відбулося, щось залишилось у прожектах, програма максимум – не виконана».
За словами Мирослава Яремака, будь-яке мистецьке явище живе тоді, коли суспільство реагує, критика та експерти аналізують. «Тоді все було потужно, красиво, сильно, – каже Яремак. – Тепер – час відкату, смаки зіпсовані кітчем, гламуром, снобізмом».
«Загалом імпреза була дуже амбітним проектом, що дав можливість Івано-Франківську на певний час стати лідером у загальноукраїнському художньому процесі. – говорить художник Ростислав Котерлін. – Що не кажіть, а це відчувається й зараз».
Микола Яковина, заступник міністра культури і туризму, нині говорить, що усіляко сприятиме тому, аби Івано-Франківськ повертав славу центру культурних ініціатив.
Тоді вони були молодими, активними, легкими на підйом. Схотіли – зробили. Сьогодні – є кому?
