Колекціонер та дослідник гуцульського строю Богдан Петричук живе у колоритному селі Бабині на Косівщині. Богдана знають далеко за межами Прикарпаття – він зібрав велику колекцію гуцульських старожитностей, охоче проводить екскурсії імпровізованим музеєм, дає майстер-класи.
На хату Петричука в Бабині вкаже кожен і впізнаєте ви її одразу. «Богдан живе в дідовій хаті, побачите ще з дороги», – каже жінка, яка при дорозі пасе козу.
Двері в хаті відчинені навстіж. Стукаємо спершу невпевнено, а тоді вже голосніше.
Виходить господар, сміється: «У нас ніхто не стукає. Гуцули хати не запирають, треба – то заходьте». На ґанку Богдан викурює цигарку та запрошує до музею – облаштував його в одній із кімнат. Там прохолодно, світло трохи тьмяне. Піч тут не передбачена.
«Це святошна гуцульська хата – для весілля, хрестин, похоронів і гостей протягом року на свята. Тримаю тут колекцію і їй добре, – пояснює Петричук. – Через те, що хата дерев’яна, сирості нема і речі добре зберігаються».
Попід стінами – лави та скрині, на стінах – посуд, ікони, на сволоках (балках) під стелею поскладані капелюхи. Уздовж однієї зі стін тісняться вішаки з вишиванками та іншим гуцульським одягом.
Окрім сорочок, є ще хустки, пояси, сердаки, кептарі, ґуґлі, прикраси, кераміка, книжки та все, що відноситься до теми галицької Гуцульщини. Більшість предметів колекції з Косівського та Верховинського районів.
«Сердаки – курточки з вовняного сукна, – знайомить з колекцією Богдан. – Камаші – чоловічі обмотки на ноги. Досить рідкісна штука. Я їх збираю вже 10 років. Йдуть парами. Їх одягали до черевиків. На голову маю перемітки – теж архаїчні елементи одягу з XIX століття, які використовували на весіллях, тому вони й збереглися, хоча знайти – важко. Потім їх замінили хустки».
Є ще велика збірка фотографій, яку нині оцифровують у Львові.
Богдан каже, за останні десять років спостерігає відродження давніх ремесел і технік. Майстри навчаються на колекційних і музейних зразках, відтворюють те, що було колись – ткацтво, вишивка, золотарство, мосяжництво – художня обробка металу, вибійка.
«Свого часу радянщина знищила все, залишилися крихти, – говорить Петричук. – Вони дбали лише про надання робочих місць і масове виробництво, яке не має жодної мистецької цінності. Та сьогодні з’являються цікаві майстри, які навчалися не в університетах, самі починають відтворювати втрачені техніки. Якісні речі вже з’явилися, та ще не все населення дозріло».
На стіні – розписані тарілки. Колись їх вішали на сволоках для краси, а їли – з дерев’яних і глиняних. На щодень були прості – без малюнків чи з незначними, бо полива від температури і миття вилущується. Такі тарілки тримали в мисниках – шафах.
Богдан дістає з-під лави стос великих декоративних розмальованих тарілок середини XIX століття і бережно розкладає на підлозі.
«Це дорогі рідкісні тарілки. Свого часу за сім тарілок я віддав майже дві тисячі доларів. Зараз стоять собі спокійно під лавкою, – каже Петричук. – На цій – яскравий малюнок, її стан практично ідеальний – це свідчить про те, що з неї не їли. Їй 150 років – робота відомого майстра художньої кераміки Олекси Бахматюка».
Окрім тарілок, в колекції глиняного посуду – горнята, глечики, кахлі, куманці – з діркою всередині. Їх накладали на руку і на весіллі розкладали по столі з горілкою чи вином.
Першими в колекції були домашні речі. Показує хрест середини XIX століття, знайдений в хаті прадіда.
«Хрест належав ще, певно, моїм пра-пра-прадідам і був дуже знищений, – говорить Богдан. – Я давав його реставраторам, щоб відновили. Такі хрести використовували в обрядових святах, на Святвечір клали на колачі. Звично він стояв під образами».
Розповідає, що почав збирати музей ще зі шкільних років, і кожен предмет тут особливий, а окремі ще й коштують немалих грошей: «Колекція жере багато. Інколи можу схожі речі продати, щоб викупити те, чого в мене ще немає».
Демонструє рідкісну сорочку прабаби – зі сваргами. Полотно майже знищене.
«З приходом радянської влади її заховали, бо боялися, – пояснює Петричук. – Потім про неї забули, тож вона зітліла». Богдан зберігає її через особливий візерунок як зразок для відтворення. Каже, її можна й відреставрувати, але це дуже затратно.
Найстаріша вишиванка – з Путильського району, її Богдан Петричук віддав перешивати. Нині в колекції понад 100 сорочок. З них чоловічих лише зо 30, бо їх сильніше зношували. Пояснює, що чоловічі, буває, коштують навіть дорожче – це залежить від регіону, стану збереження та від кількості самих сорочок.
Каже, сорочки з колекції не продає, бо не годиться ходити в музейних експонатах. Може хіба продати схожі речі, щоб викупити те, чого ще не має.
Богдан відтворює зразки тих старих вишиванок, яких мало лишилося, чи на замовлення. Залежно від сорочки, складності техніки та кількості візерунку її виготовлення може зайняти від кількох місяців до півроку – якщо це, наприклад, весільне вбрання.
«Люди вишиванки нищать, бо їм подобається носити старе, – пояснює Петричук. – Вони не розуміють, що це частина історії зі своєю енергетикою. До мене не звертаються пересічні споживачі, бо вони не втрачали б такі гроші на те, чого не розуміють».
Петричука часто запрошують на виставки, майстер-класи, адже у нього велика і самодостатня колекція. До музею приїжджали знімати фільм про вишиті сорочки «Спадок нації».
А ще часто приїжджають студенти, туристи й дослідники старовини. День перед нами тут була група волонтерів, які працюють у проекті базової реабілітації воїнів АТО в Розтоках.
«Колекція у мене як у всіх музеях, але там не можна нічого чіпати. А у мене можна взяти в руки, потримати, роздивитися і відчути», – пояснює Богдан.
Здається, він може розповідати про свою колекцію вічно. Та нам уже час. А двері його музею завжди відчинені – можна не стукати.
