Новий матеріал із серії “Історія філософії по-гуцульськи” від отця Юзефа Тішнера на порталі Збруч.
Отець Юзеф каже, стаття “про то, єк Петро Шекєрик-Доників оповів Юрі Соломійчуку про то, єким є загробне жикє”,
Ви мо’ навіть ни повірите, єк вам шош повім. Юра Соломійчук йшов єкос дорогув до Дземброні, а було пид вечір. Дивитси – жєба. Та й шо з того – жєба то жєба, нима си шо дивувати. Але тота жєба була йкас май инакшя жєба. Дивитси вна на Юрчіка та й ґаванітси.
Читайте Історія філософії по-гуцульськи: єк душя вириваєси з кіла
Юра берет жєбу, садит на долони, дивитси в сиві, заплакані очі та й си питає: “Чьо флєнькаєш?” А жєба до него люцким голосом вогоре: “Бо я заклєта грабіна. Покутую в жєб’єчім кілі за то, шо’м нагрішила за жикє. І чьикаю, заким йкийс добросердий чьоловік наґійде, мене погладит и поцулує, а тогди чари си розвіют и стануси я молодов и файнов ґівчинов и буду кішити того, хто надо мнов си зжєлив”. Но, скажу вам, шо Юрчіка заткало. Шо ту’ діїти? Ци то годно бути, шоби чєлідина в жєбу си перевергла? Взєв вин тоту жєбу, випустив ї в свий городец та й пшов си порадити д’Петрови Шекєрикови-Дониковому, нашому гуцулскому Платонови, шо вин на то повіст. А Шекєрик справу так повернув:
– Єк чьоловік умре, то єго душю на суд ведут. Долинув Черемошя кучуют, д’горі, до тої ґаври, видків Черемош випливає. Коло ґаври суд си діє. Котру душю видко шо ади ничіста, то в ґавру пхают. А гей далі, пид верьхом, озеро велике стоїт, а на озері човен, а таки у човні є Василь Грималюк – Моґур, сидит и в скрипочьку йграє. Єк Моґур свою нуту йграє – тоту, шо ї люде “моґуровов” називают – то човен почєрез озеро ид’другому берегови плиєт и тамечькі душю лишєє, аби си очістила. А єк Моґур йграє “круглєк”, то човен сам си вертає, з душями, шо вже си очістили, і до неба верьхами Чорногори будут братиси. Бо до неба йдетси верьхами, через Вухатий Камінь, Данціж, Говерлу.
Читайте Історія філософії по-гуцульськи: як баба Ксантиппа житє хлопови врятувала
Але бувают такі душі, шо не потрафили си очістити пид земнев. Ті мусє шє раз на земню си вернути. І ту’, на земни, йков натуров душя грішила, таков мусит покутувати. Хто при жикю обжерством грішив, тот мусит єк поросє або кнурик покутувати. Хто у жикю рабував та й крав, тот вовком ци єструбом си зробит. А хто лінивством нагрішив, тому муряхом ци бжьолов бути заповідано. А в котрої баби за жикє їзик єк помело був, аж тибі чьоловіче – вуха пухли, тота єк жєба покутувати мусит.
Вернувси Юра Соломійчук д’хаті, сів у городци пид смереков, тай медетує над тим, шо учюв. Дивитси, а з трави жєба-знакомиця виштрикає. Очі випулені, а й заплакані на Юрчіка поглипуют. А з широкої жєб’їчьої ґямби голос видобуваєтси: “Мой, шо то буде? Таже змилуйси, любенький, погладь та поцулуй ‘ми”. Тутечькі Юра свою бабу, ґіти и внуки уздрів. Очіма по городци повів тай изрік: “Еее, ни ‘му тє цілювати. В грабіни си ни нуждаю, а жєба в городци такі си придаст”.
Переклад Олеся Герасима
