Нещодавно, завдяки програмі «Відкритий світ» від конгресу США, група українських фахівців мала можливість вивчати американський досвід роботи з ветеранами воєн. Серед делегатів була і франківчанка Ольга Батуєва. «Репортеру» вона розповіла про те, що її там вразило найбільше і що з побаченого будуть впроваджувати в Івано-Франківську.
Володимир Денисенко. українець, ветеран, член ГО Ukrainian-american veterans та Ольга Батуєва
Ольга Батуєва – психолог, психотерапевт. З військовими працює з 2014 року. Тоді разом з Наталею Чаплинською вони організували Центр психологічної допомоги учасникам АТО, де активно працюють з атовцями та їхніми рідними.
Протягом десяти днів Батуєва дізнавалась, як підтримують ветеранів у США на прикладі конкретного міста Рочестер, штат Нью-Йорк. Каже, за розмірами місто таке ж, як Івано-Франківськ. У ньому мешкають багато ветеранів, є чимало ветеранських спілок, організацій та ініціатив. Далі Ольга Батуєва розповідає сама.
Пільги для ветеранів у США – приблизно ті самі, як і в наших. Але там ветеранами вважають усіх, хто відслужив в армії п’ять років. Всі вони мають право на допомогу. Наприклад – суттєві знижки на отримання вищої освіти. До речі, це основна мотивація американців йти в армію. Медицина безкоштовна для тих, у кого захворювання чи травми пов’язані з несенням служби. Також може бути знижка на іпотеку, суттєві пільги на земельний податок.
Їхні ветерани також не надто задоволені тими гарантіями, які надає держава.
Лікарня – не далі 50 км. З будь-якої точки, де б не проживав ветеран, не далі цієї відстані має бути військовий госпіталь. А в нас один на область – у Коломиї.
Сильні полярності. Ми дуже радикально ставимося до бійців АТО. От, герой повертається і починає пити, бо не може себе реалізувати, бо ж звичайна людина. І тоді він для нас уже не герой – алкаш. Спершу ідеалізація, а потім знецінення.
У США людину в формі поважають, з військовим захочуть сфотографуватися. Людина у формі не дозволить собі бути п’яним, бо їм постійно говорять про те, що вони – лице армії. Коли на якусь посаду є дві людини, то у ветерана більше шансів отримати роботу.
Нам треба ще багато працювати зі сприйняттям військових соціумом. Працювати і з відповідальністю самих військових. Якщо ти у формі – не ходи п’яним. Не у формі – не кричи, що ти атовець.
Центри психологічної допомоги. На 50 штатів їх є 300. Там працюють психотерапевти, соцпрацівники. А в нас немає приміщення для одного. Зараз знаходимося на Січових Стрільців у редакції газети «Галичина», але з листопада мусимо з’їхати.
Психологічний кабінет на колесах
У ветеранських центрах працюють свої. Наприклад, у клініці для військових 30 % персоналу – такі ж ветерани. У центрі психологічної допомоги з восьми – шість ветеранів. Вони допомагають своїм і це дуже круто.
«Гарячою лінією» для ветеранів, кол-центром, керує жінка-ветеран. Ще є таке – якщо ти не можеш чи не хочеш дзвонити, то можна писати у спеціальних чатах.
У США велика проблема з безпритульними ветеранами. У тому штаті, де ми були, її нема. Вони дуже тим гордяться.
Є спеціальні центри для тих, хто втратив усе – сім’ю, роботу, житло. У такому закладі ветерани живуть півроку. Їх нічого не обходить. Єдине – щодня ходити на різні психологічні програми. Тобто займатися лише своїм психологічним здоров’ям.
Там усе продумано до дрібниць. Навіть на кухні тумбочки обладнані спеціальними присосками, які закриваються без звуку. Аби нічого не дратувало. І таких нюансів багато.
Психологічна реабілітація на колесах. Це остаточно «добило». У них є фургон, яким їздять консультанти. Якщо ти не можеш приїхати до нас – ми їдемо до тебе. Фургон – це дві зручно обладнані кімнати, де поміщається вісім стільців.
Важливо пам’ятати. У кожному парку є невеличкий меморіал, присвячений ветеранам. Це дуже потрібно і в нас. Коли бачиш цей меморіал, то пам’ятаєш, що хтось зробив щось для тебе.
Меморіал ветеранам В’єтнаму в Рочестері
Були на зустрічі-обіді в організації, яка саме займається вшануванням пам’яті. Окремо в залі стоїть стілець, стіл і на ньому прибори для однієї людини, поруч прапор і напис: «Це місце для тих, хто зараз не з нами». Такі пам’ятні місця – всюди. І написи: «Дякуємо за твою роботу для нашої країни». В аеропорту, наприклад, одразу при виході з терміналу – музей армії. Всі, хто звідкись прилітає, відразу його бачать.
Насправді у нас не так усе погано. Єдине – у нас воно робиться групкою волонтерів, які не завжди мають підтримку, тому не можуть зробити всього на максимум.
Наш Центр психологічної допомоги учасникам АТО функціонально робить те, що виконує той ветеранський центр у США. Там маса ініціатив, які б можна було зробити в Івано-Франківську, але проблема – в ресурсах.
Взагалі американців вражало те, що ми все робимо самі. Вони готові ділитися досвідом, допомагати. Основна мета нашої поїздки якраз була, аби налагодити контакти для співпраці. Вже робили спільні скайп-конференції.
Також у США зустрічалися з членами Спілки українських ветеранів. Це українці, які воювали за США у В’єтнамі та в Іраці. Планую нашим хлопцям дати їхні контакти. Американці не проти.
Comments are closed.