«Та колись кіномеханік був другою людиною на селі після голови колгоспу, – каже Юрій Белейович. Понад 60 років тому, він 16-річним юнаком їздив від села до села та крутив людям кіно.
Зараз йому 78. А вперше Юрій побачив кіно у 1950 році. Тоді в його рідне село Красне привезли «Чапаєва». Хлопець так захопився, що аж не спав. Каже, не так самою стрічкою, як апаратурою. То було щось неймовірне, бо в ті часи діти до школи ходили босяка, а тут такі технології!
«Я жив недалеко біля клубу і часто туди бігав, – розповідає пан Юрій. – Був такий кіномеханік Казьо, то взяв мене в помічники, а потім і порекомендував в управління культури, аби дали вчитися до Львова – у кінотехнікум. Тоді було дуже важко. Паспортів у селі ніхто не мав. Я поїхав та й поступив».
Пригадує, що на ті часи кіномеханік – то була дуже престижна професія, бо ж одразу отримував роботу, адже кіна потребували всі й усюди. З кінотехнікума Юрій перевівся у школу кіномеханіків. Там навчання тривало лише дев’ять місяців і стипендія – 19 карбованців, на п’ять більше, ніж у технікумі.
Школу Белейович закінчив у 1955 році з відзнакою. За це юному кіномеханіку одразу дали другу категорію. «І то – звукового кіно! – хвалиться пан Юрій і показує старе посвідчення. – Відправили на роботу у Перегінський район (нині Рожнятівський – Авт.). Я звідти родом. Дали спершу п’ять сіл: Вербівка, Камінь, Топільське, Берлоги й Рівня, а деколи ще була Слобода-Рівнянська. Тяжко було, але страшенно цікаво».
Нині, про колись затребувану професію лишилося хіба посвідчення зі школи кіномеханіків і багато теплих спогадів
Перше кіно крутив у Вербівці – драму «Лимерівна» за Панасом Мирним. Але перший млинець вийшов не дуже, бо місцеві хлопчаки за те, що не пустив на сеанс, насипали в моторний бак солі. Юрій намучився, поки то злив, промив і все, таки запустив кіно.
Кліп до теми
«Відтоді в кожному селі брав собі по чотири помічника серед дітей, – сміється він. – Два на охороні баку стояли, а два у залі дивилися кіно, потім мінялися».
Далі Белейовича перевели на інші села (він каже – на другий кущ): Ріпне, Вільхівка, Закерничне, Сливки, Ясень і Небилів. До кожного заїздив раз на тиждень. Там і ночував. Влітку спав у клубі, а взимку знайомі хлопці брали до себе додому.
Сільський кіномеханік. фото 1950 років.
«На рано голова колгоспу виділяв підводу й пару коней, аби везли в друге село, і так щодня, – говорить кіномеханік. – З фірманом грузимо всю ту апаратуру, десь сім ящиків. Треба було мати силу, бо вся кінопередвижка важила до 250 кг. Лише одна бобіна з фільмом мала 40 кг. Ще був бензиновий двигун Л-3 з генератором, репродуктор, з’єднувальні дроти, два динаміки, підсилювачі, екран, кінопроектор К-303. Потім крутив на К-303 м, а найперше – на «Україні». З цим усім їхали від села до села».
Вихідних у Белейовича практично не було. Сміється, хіба коли захворіє: «Було, що завклубом знімає афіші й каже всім: «Кіна не буде, бо кінщик заслаб». То так мене в селі називали».
Каже, яке б маленьке село не було, а в кожному був клуб. Після кіно там збиралась молодь, п’єси ставили, танцювали.
«О, з танцями було найтяжче, особливо, в неділю, – розповідає пан Юрій. – Молодь зібралась у клуб на гуляння, а тут я зі своїм кіно. Хлопці підходили й так делікатно просили, аби нині не крутив. Я їх чудово розумів, бо сам був молодий. Також лишався на танці до ранку».
У кіномеханіків навіть була своя форма – темно-сині штани та кітель з блискучими ґудзиками. На плечах мав смужки, щось схоже на пагони. Взимку ще давали валянки – то був страшний дефіцит.
Ще в обов’язки кіномеханіка входив продаж квитків. Пригадує, що мав блокнот з синіми листками. Кіносеанс вартував 10 копійок. За кожне кіно збирав по 15-20 карбованців. Усю виручку здавав в управління культури району.
«У селі всі представляли, особливо старші, що як кіно, то обов’язково має бути про війну, – розповідає Белейович. – Час був такий – повоєнний. Раз приїхав у Слободу-Рівнянську, а дорога така погана, апаратуру на фірі сильно розтрясло. Я вмикати, а то такий тріск… У залі кажуть: «О, вже бомблять!». Було багато фільмів про війну, особливо про авіацію, але також крутив і про любов – та ж «Лимерівна». От, «Карнавальну ніч» по два рази просили крутити, бо так усім подобалась. А як плакали над індійськими кінами, наприклад, над «Бродягою» з Раджем Капуром!».
Таким 16-річний Юрій Белейович їздив від села до села і крутив кіно. 1955 рік.
За новими фільмами Юрій Белейович їздив у район. А туди їх доставляли зі Станіслава. Каже, колись на місці готелю «Надія» стояв одноповерховий будиночок, де була фільмотека. Туди з Києва привозили кінострічки зі студії Довженка чи Одеської кіностудії.
Із кінопередвижкою їздив і далеко в гори, щоправда, не на фірі, а вузькоколійкою. Крутив стрічки для лісників в Осмолоді, Дарові, Мшані, Поляні. Три останні – то були поселення лісників, нині їх уже давно нема. Потім ще були села Пороги та Гута Богородчанського району.
З кіноапаратурою пан Юрій їздив до 1957 року, поки не забрали в армію. І там солдатам крутив, коли завклубом ішов у відпустку. Потім кіно відійшло на другий план, бо мав відповідальну роботу – головним механіком біля літаків. Так, біля літаків і лишився, у 1960-х переїхав до Франківська.
«Потім я вже ходив у кінотеатри як глядач, – зітхає Юрій Белейович. – У Франківську їх було з чотири. Все кортіло до хлопців у кінорубку зайти. І заходив. У них така апаратура! Два стаціонарні апарати та один запасний! Зараз уже давно в кіно не був, бо телевізор усе забрав – всю ту романтику».
