За сотню кілометрів від Івано-Франківська в селі Яворові Косівського району другий рік команда молодих людей зі Львова перетворює гуцульську хату в мистецьку резиденцію. Ну, як без «Репортера»?
З Франківська туди 3,5 години автобусом. Вийти треба за «Бабаєм». То таке місцеве кафе. Потім ще півкілометра пішки трасою по селі, а далі в ліс і вгору. Аби звернути там, де треба, краще попитати керунку в місцевих, але то якщо пощастить когось зустріти. А так – хвилин 10 ідеш асфальтом і бачиш лише яскраві ліжники на парканах. Так їх місцеві майстри виставляють на продаж – аби бачили водії.
Врешті, зустрічаємо жінку, віком трохи за 50, з ліжником на плечах. То пані Марія. На добрий день відповідає посмішкою і питанням: «Дідова хатчина?». Показує стежку. Каже, тих, хто їде до «Хатчини», впізнає одразу. «Хіпстера в тобі видає футболка з червоними фламінго і міський рюкзак», – сміється жінка.
Стежкою повз хати та закинуту ґражду ще 10 хвилин, потім близько кілометра підйому ґрунтовкою в ліс. За горбом ховаються дві хати – це знак, що йти ще кілометр. Стрімкий підйом винагороджується краєвидом – подвір’я «Хатчини» як на долоні. Першою видніється новозбудована за гуцульською традицією дерев’яна хата, справа від неї почали зводити лазню, зліва – стайня з вівцями та гончарська піч. На подвір’ї навколо столів з глечиками, мисками й іншим посудом пораються кілька чоловіків – в «Хатчині» тиждень гончарства.
Новозбудована хата – двоповерхова будівля з ґанком. На першому поверсі велика світла кімната, попід стіни справа та зліва по три столи і лавки, на стінах квітчасті килими, в центрі цегляна піч. Збоку сходи на другий поверх і двері до кухні.
Там Дарина Фурмак, Олексій Карлицький і Олег Луканюк з малим Матвієм готують борщ. Два роки тому саме Дарина і Олег взялися за організацію проекту «Дідова хатчина».
«Олег родом із Косова, ця територія – власність його дідуся. Після його смерті це все дісталося Олегу в спадок, – розповідає Дарина. – Так сталось, що одного разу ми йшли з ним дорогою і заговорили про те, що в обох є бажання зробити простір за межами міста, куди б можна було приїздити. В мене була ідея, але не було території. В Олега була і ідея, і територія. Усе вирішили за 10 хвилин розмови».
Ввечері того ж дня вони придумали назву проекту, зібрали друзів і знайомих, а назавтра вже влаштували толоку.
«Тут не було нічого, крім старої маленької хатини, в якій свого часу жив дід Олега. На жаль, вона згоріла. Зараз її відбудовуємо, – говорить Дарина. – Далі почали приїжджати наші знайомі, знайомі знайомих. Спершу їздили, коли мали час, потім взялися влаштовувати тематичні заїзди».
Теми й люди збиралися самі собою. «В нас взагалі все відбувається природно й невимушено. Хто що хоче, то робить, – каже Олег. – Девіз цього місця – не напрягай ближнього свого».
Трохи обжившись, команда вирішила, що треба збудувати ще одну хату і знайти ґазду.
«Ми любимо старі речі. Ще в дідовій хатці було багато давніх ікон, посуду. Тому вирішили, що потрібно знайти людину, яка б погодилася на кілька місяців залишити місто і жила б тут постійно, – розповідає Дарина. – Так знайшовся Володя. Планував заїхати на три місяці, а залишився на сім. Потім повернувся до міста, а до нас приїхав Льоша».
Олексій живе в «Хатчині» вже шостий місяць. Приїхав напередодні нового року.
«Я жив у великих містах – Києві, Дніпрі, Львові. Займався різними міськими проектами, мав роботу, дівчину, – каже він. – В один момент мені все остогидло, я зібрав наплічник, взяв ноутбук і приїхав. Приперся нікого не попереджаючи – добрий день вашій хаті, я буду тут жити».
Найважче, каже, було з дровами та ванною, а ще звикнути до щоденної роботи. «А от психологічно важко не було, – говорить Олексій. – По неділях вранці тиша тут аж дзвенить. Певно, собак у вихідний краще годують, бо навіть вони мовчать. Мені це все дуже подобається».
Поки говоримо, на кухню заходить Люба – найближча місцева сусідка «Хатчини». Жінка прийшла на майстер-клас з кераміки, а сама займається ліжникарством. Каже, на базарі не торгує, робить на замовлення і відправляє у великі міста, наприклад, до Києва. 17-річний син Люби працює в «Хатчині» ґаздою – допомагає з господарством.
«То добра ідея, цікава, – каже Люба про проект. – Друзів у мене побільшало. Бо в селі як – робота, робота, робота – і більше нічого. А так щось відбувається. Люди приїздять, щось роблять».
Залучати місцевих мешканців до заходів і проектів – одне з головних завдань, що ставить перед собою команда.
«Місцеві мешканці дали нам на початках серйозну підтримку і продовжують нас підтримувати, – каже Дарина. – Це люди, для яких в першу чергу хочеться щось робити. Особливо для дітей».
«У нас комунікація на такому рівні, що ми можемо зайти в будь-яку хату в цьому боці і нам люди допоможуть, – говорить Олексій. – Ми інтегровані в це середовище і можемо цією інтеграцією ділитися з усіма охочими. Якщо людина приїде та скаже, що їй цікаво, як живе гуцульська сім’я, то ми зможемо їй це показати».
Поєднувати старі автентичні хати з новими ідеями та змістами – ідея не нова. Але, якщо за кордоном ця практика пов’язана з екотематикою, то в «Хатчині» беруться за збереження культури. Тому планують відкрити тут мистецьку резиденцію – для художників, музикантів, інших.
«Ми запрошуватимемо митців пожити в «Хатчині» і створити з місцевими мешканцями спільний продукт, – розповідає Олексій Карлицький. – Це класно, бо місцеві зможуть попрацювати з професіоналами і, можливо, надалі самостійно робити щось нове й заробляти на тому. А митець отримує можливість глибше познайомитися з гуцульським колоритом».
По завершенню резиденції гість залишатиме «Хатчині» кілька робіт, які продаватимуть на онлайн-аукціоні. Виручені кошти витрачатимуть на господарські потреби.
Та поки резиденція ще в планах, перед командою стоїть ще одне завдання – встановити сонячні панелі, щоб освітити «Хатчину». Зараз команда збирає гроші на спільнокошті «Велика Ідея». На все про все потрібно понад 93 тис грн. Допомогти проекту можна на сайті платформи або заїхавши до «Хатчини» в гості.
Comments are closed.