Євгенія Ступ’як Минулого четверга, 22 січня, в?культурно-мистецькому центрі «Є» відбулася презентація книги франківської письменниці Ольги Деркачової «За лондонським часом». Презентована збірка видана «Типовітом» у?серії «Інша проза», яка за?задумом її креаторів мала?б стати антиподом до?сучасних гламурних писань та протистояти попсовизації літературного процесу.
Нова книга стала другою у?творчому доробку авторки. (Перша — «Синдром підсніжника»). Складається вона з?40 коротких оповідок, так чи інакше пов’язаних між собою спільною ниткою того, що організатори презентації охарактеризували як «те, про?що не?можуть не?думати, але бояться говорити».
В ролі модератора презентації виступав Степан Процюк, а?в?глядацькій частині залу коментаторське крісло зайняв Володимир Єшкілєв. Початок являв собою виступ дівчат-колядувальниць з?училища імені Січинського. І хоча Різдвяні свята вже закінчилися, а?українські колядки видавалися трохи недоречними перед презентацією, яку планували як еротичну, але все ж?таки співали дівчата гарно.
Лінію оффтопу за?колядниками підхопив й сам модератор — Степан Процюк, якому для?представлення книги Деркачової спочатку довелося провести порівняльний аналіз аспекту масок й підмін у?творчості Маяковського, Пастернака й Процюка. Пізніше, можливо, завдяки лобіюванню Володимира Єшкілєва, в?цю систему приписали й Деркачову. А?все виявилося призначеним для?того, щоб зробити висновок — масок й підмін в?прозі Деркачової менше, ніж в?поезії Маяковського.
Для підтвердження цього письменницю попросили зачитати кілька своїх оповідок. Бурхливої реакції від доволі пасивної публіки вдалося добитися після таблички про?переваги й недоліки постійного й тимчасового чоловіків, а?точніше після озвучення кількох термінів, по ідеї медичних, але таких, які увійшли до?словника Лесі Ставицької «Українська мова без?табу». Після них й почалося те, що Володимир Єшкілєв означив як «конкурс на?найдурніше запитання», — про?соціальну відповідальність автора і неприпустимість використання в?літературі матюків. На фоні модератора та коментаторів під час презентації трохи губилася сама авторка, яка, треба віддати їй належне, намагалася навіть на?найдурніші запитання давати розлогі й цікаві відповіді, не?боячись при цьому виставити себе жінкою, пофарбованою у?блондинку. За?її ж?словами, стереотип про?блондинок вона використовує у?своїх цілях вже давно і з?успіхом.
Що ж?до?самої книги, то?можна сказати, що написана вона з?великою долею оромантизованого наїву, жіного чуття необхідності любити і жертвувати заради цього усім, навіть суб’єктом кохання. В?оповідках багато ангелів, крил, осені, болю і жіночого невміння жити з?коханням та неспроможністю жити без?нього. Вкраплення натуралізму та прагматичного ставлення до?сексуального боку стосунків може шокувати хіба що тих, хто й досі керується в?оцінюванні вартості художнього твору принципами соцреалізму.
