Петро Мідянка починається з того, що треба пробитися у розуміння його сенсів…
І, насправді, вони не такі вже й вередливі, себто конкретні, точні понятійні речі, які означають те, що ми всі мали би розуміти. Натомість можемо лише здогадуватися або відчувати – через опону марамороської говірки закарпатського діалекту. «Фараметлики», «Дижма», «Срібний прімаш», «Ярмінок», «Луйтра в небо» – такі назви деяких збірок цього поета з села Широкий Луг Тячівського району Закарпаття.
 |
Діалект: шляхи розуміння
Вірші Петра Мідянки щедро переливаються всіма барвами доступних йому мов, а часом і недоступних. Як наслідок – неповторний поетичний світ у найбуквальнішому значенні цих слів. Недарма в одному інтерв’ю він заявив: «Під мене не напишуть ні Андрухович, ні Дереш, ні Карпа. Я б під них щось стилізував, але це тільки стилізація, є ще психотропи творчості».
Попри це, якось шкода, що Мідянку найперше асоціюють із малозрозумілою екзотичною говіркою, яка сама вже є поезією, не говорячи про філігранність поетики цього автора: «Кохана Ельзо, край наш не Ельзас;/Скульптури Божі ліплені із сиру,/Костьолики без внутрішніх прикрас,/Лише черешні вдягнуто в порфіру…». І це може не найліпший бік сприйняття творчості Мідянки, бо, через колорит, мало хто з читачів копає глибше, тобто дивиться, що ж думає автор, переживає, відчуває, що він знайшов у собі та про що розповідає. Надто багато читачів зупиняються на цьому гарному колориті Закарпаття.
В сенсі такої поетичної хроніки, географії, енциклопедії побуту й мови Закарпаттю дуже пощастило, що має такого поета. Мабуть, більше нема жодного регіону України, який би був втілений у поетичній творчості з такою точністю палітри, колориту, всіляких деталей від історії та ментальності аж до матеріальної культури, як це зробив Петро Мідянка зі своїм рідним Закарпаттям.
Вчитель і поет: хто кого?
Народився Петро Мідянка 14 травня 1959 року в сім’ї лісоруба, і вже це мало би сприяти розвиткові поетичного хисту, не кажучи про колорит. Однак, не став лісорубом, як батько, а взявся писати вірші. Ще в 14 років щось забаглося, і вже більше від того не відкараскався. Далі за собою несе, хоч далеко не носить – у сусіднє село Писалово, де вчителює у школі – викладає українську мову та літературу.
Після навчання в університеті в Ужгороді мусив вернутися назад у село, бо серед дітей був наймолодший, а батьки вже були старі і треба було доглядати. Тож тіло лишилося в Широкому Лузі, натомість душа, свідомість, ум набрали зовсім інших висот. З одного боку, це сміливість. З іншого – велика драма. А з третього – даність і реальність. Та коли хочеться глибшого спілкування, то треба телефонувати до товаришів по всій Україні, бо в селі розуміють вірші на рівні шкільної програми.
Що ж дало можливість Петрові Мідянці вийти на всеукраїнський рівень у контексті поетів-вісімдесятників, таких як Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Віктор Неборак? Перша його книжка вийшла у видавництві «Молодь», у столиці. Тоді і сталися головні кроки і знайомства, які поступово привели до нинішнього статусу й лауреатства. Принаймні так пояснює для себе свої здобутки Мідянка. Хоча, каже, що теперішня слава пригнічує. Її треба було, коли писалося, ще як був молодий і енергійний. А зараз воно пригасле, якась апатія до презентацій, літературних зустрічей, творчих вечорів. Нема такої креативності, та й обтяжують багато речей з побуту, з роботи. А у вісімдесяті Мідянка чи не щовихідних відвідував Львів і Київ, де знаходив те середовище, якого так бракує у Широкому Лузі.
Шевченківська премія: логічна сатисфакція
Петро Мідянка «з усіх боків цікавий чоловік». Його знають, і він для цього майже ніц не робить, окрім того, що пише вірші. Виявляється, деколи й цього буває достатньо. А з-поміж всіляких літературних премій у вічі впадає відзнака зовсім не літературна – лауреат всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-98» у номінації «Українська мова і література».
В останні роки в Мідянки вийшли кілька збірок і всі вони привертали увагу та здобували популярність, бо читати Мідянку – це вже якийсь рівень, що говорить про культуру реципієнта. А нещодавно стали відомі імена лауреатів Національної премії України ім. Шевченка за 2012 рік. Серед них і Мідянка, який відзначений за збірку поезій «Луйтра в небо». Ще один лауреат в галузі літератури – Володимир Рутківський, за історичну трилогію для дітей «Джури» 2007-2010 рр. («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен»). У номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» перемогла Тетяна Кара-Васильєва з книгою «Історія української вишивки». За досягнення в музиці відзначений композитор Віктор Степурко із псалмодією «Монологи віків» для змішаного хору і соло інструментів (в семи частинах на канонічні тексти). Премія в номінації «Образотворче мистецтво» присуджена найдорожчому художнику України – Анатолію Криволапу, за цикл із 50 робіт «Український мотив». Премії в номінації «Концертно-виконавське мистецтво» і «Народне та декоративно-прикладне мистецтво» цьогоріч не присуджувалися. Також не знайшли своїх лауреатів номінації «Театральне мистецтво», «Публіцистика і журналістика» та «Кінематографія».
Широкий Луг: гармонія чи дисонанс?
Певна річ, лишитися українським поетом Мідянці допомогло ще й власне позиціонування. Відколи на Закарпатті з’явилося так зване «русинство», то у Мідянчиній хаті було багато послів – хотіли переманити, але не дався. Однак і не дався «суспільній хворобі». Поки був молодий, то ще хотілося втекти до Ужгорода, а зараз вже ні.
Поет на ґаздівстві каже: «Маржини, на жаль, після смерті батьків не маю, мама за рік до кончини продала нашу Благолю й ридала за нею, як у новелі Марка Черемшини «Чічка». На щастя, мене тоді не було вдома. Після мами все спорожніло в карпатському господарському плані. Дружина теж любить тварин, але вона з міста й не знає карпатської традиційності. Я колись бачив, як нині небіжчик Іван Чендей в Ужгороді заходив у ґумових чоботях до свиней і чистив там. Це – письменник-класик, що спілкувався з усіма можливими в СРСР та Україні класиками. Я маю свій норов і не люблю, коли за мною поправляють вірші або картопляні рядки, виноградні шпалери, хоч Ізабелла наша не все солодка, бо тут близько полонини-півторатисячники. Ужгород мені ніколи не запахне молодим буковим листям, пожонкою й чабриком у Петрівку, блеянням овець і дзенькотом дзвоників на худобі. В Ужгороді не такий тяжкий білий сніг, як у нас, не таке високе небо, не така сметана. Не хочу туди більше, як на три дні».
А ще Петро Мідянка співає у церковному хорі. Каже, що прилучив його до церкви батько, який не пропускав жодної служби. Років зо двадцять, відколи всім стало вільно туди ходити, то він і співає. Це «підзаряджає» тією енергетикою, що є в храмі.
