Жодного інструментального супроводу. Лише їхні голоси. Чоловічий вокальний секстет «Mansound» знають у Європі, радо запрошують до Росії. Словом, їхній графік дуже щільний. Напередодні 16‑ліття свого колективу, яке музиканти відсвяткують 1 грудня, з Норильська (Росія) вони квапилися до Івано-Франківська. Звідси поїдуть до Ірану (на Дні культури України). Далі – знову Росія, Санкт-Петербург. І так практично без спину.
У середу, 24 листопада, легендарний київський секстет уперше виступив у Івано-Франківську. У першому відділенні – українські народні пісні в дуже оригінальній менсаундівській обробці, у другому – португальські, італійські, французькі, єврейські.
Дещо про творчу кухню музикантів – із продюсером гурту «Mansound» Дмитром Виговським.
– Дмитре, розпочинали ви із джазу, але нині репертуар гурту дуже різноплановий і широкий. Чим відрізняються ваші п’ять альбомів? Як вони створювались?
– За 15 років маємо дуже багато різних програм: джаз, фольклор, народна творчість, класика, поп, християнські пісні. До речі, саме тому до першого виступу у Франківську ми довго обмірковували свою програму. Хотілось, аби прозвучало якнайбільше і різного. На початках ми багато їздили на джазові фестивалі. Наша перша пісня, з якої починався «Mansound», – «Ой полечко, поле». До речі, її аранжування робив наш засновник Володимир Міхновецький. Щодо мене, то до приходу в «Mansound», а сталося це на третьому курсі, я взагалі не слухав джаз. Сам я родом із Тернополя, виростав здебільшого на народній музиці, а нові музичні смаки почали формуватися лише згодом.
– Альбоми різняться жанрово, чи за чимось іншим?
– Ми старалися об’єднати стилістично. Перший альбом – «Слов’янське коріння». Далі у джазовий альбом входять джазстандарти, попурі. Також є різдвяний альбом, який журнал New York Voices назвав музикою світового класу. У ньому – пісні від Jingle Bells до нашого українського «Щедрика». Ще – дуетний, з Оксаною Білозір, називається «Під облачком» (за однойменною назвою лемківської народної пісні). Також ми випустили сингл національного гімну України у незвичному для загалу баченні. Він виходив у трьох варіантах – акапельному, з фонограмою та з живими інструментами для караоке.
Останній альбом – «Вояж». Записували його під впливом вражень з гастролей по світу: джазові стандарти, попурі на українські пісні і пісні народів світу. Переважно даємо альбомам англомовні назви, оскільки багато їздимо.
– Де вам найкомфортніше?
– Кожне місце по‑своєму цікаве. Нас дуже люблять і часто запрошують до Росії. Повні зали є тому підтвердженням. Співаємо там наші українські пісні, а весь зал підхоплює і співає разом з нами. Серед європейських країн часто буваємо в Австрії – і з сольними концертами, і на фестивалях.
– Ви навіть за вокальний фестиваль встигли взятися…
– Так, ми поїздили по Європі і замислились над тим, що в Україні немає жодного акапельного фестивалю. От і вирішили заснувати «Зону вокалу» імені Володимира Міхновецького – засновника нашого колективу. Тоді до Києва вперше приїхали Perpetuum Jazzile (Словенія) і BR6 (Бразилія). Слухати було що! Як звучить лише словенський традиційний джаз, бразильська боса-нова, свінг і поп-музика! Хотілося, щоб і в нас таке звучало. От тільки довелось зупинитись, бо фінансова криза перешкодила.
– Як у вас із промоцією?
– Взагалі не так легко щось розпіарити, якщо не йдеться про поп. Тим паче, якщо ти – нестандарт. Саме тому на телебаченні ми з’являємося не так часто. Деякі FМ‑станції нас крутять, а моя бабця каже, що часто нас крутять на національному радіо. А нам самим дуже подобається живе спілкування з людьми…
