«Кожна роль відточувала моє серце, вуха, очі. Я начебто побував у різних театрах, хоча насправді належав лише одному. Тут моє життя, моя сцена, моя любов», – говорить корифей Івано-Франківського академічного музично-драматичного театру імені Франка, народний артист України Володимир Родь. На вистави за його участю квапиться як старше покоління, так і юне. Він дуже не хоче виглядати «архаїчним» і крокує в ногу з часом. У свої 80 років актор щоразу виходить на сцену, віддаючи глядачеві всього себе. Інакше просто не вміє.
Найкраща роль попереду
До Станіславського театру, який був тоді у приміщенні філармонії, Володимир Родь прийшов у 1953 році після закінчення столичного театрального інституту імені Карпенка‑Карого. «Таких акторів, як Юрій Шумський, Гнат Юра, Мар’ян Крушельницький, Наталія Ужвій, а це були мої інститутські викладачі, нині чомусь немає, – пригадує своє студентство Родь. – Усі захоплювалися педагогом Амвросієм Бучмою, намагалися копіювати його ходу, манери, голос. На сцені – вісім бучменят, так казали про наш курс».
До театру його запросив режисер Віталій Смоляк. Театр тоді був ще зовсім юним, на десяток років молодшим за самого Родя. «Колектив зустрів мене гарно, – пригадує пан Володимир. – І вже з першого дня роботи я керував художньою самодіяльністю у Палаці піонерів. Туди мене привела акторка Любов Калачевська, щоб підробив, бо при зарплаті у 600 рублів вижити було непросто».
Він ніколи не просив ролей і від жодної не відмовлявся. Каже, що найкраща завжди попереду. «Тоді гастролі були постійними: одна вистава – базова, інша – на виїзд. Щоправда, замість автобусів за нами приїздили вантажівки, до яких інколи ми впихали ще й піаніно. Бувало, що машина грузла у річці, то ми сиділи там, доки трактор не витягне. Нині для виїздів теж потрібен транспорт, а його немає. Та й хто нині у селі купить квиток, якщо пенсія – 500 гривень?».
Від Стецька до Гітлера
Свою «коронну» роль Стецька («Сватання на Гончарів-ці»), яку Родь востаннє грав ще 30 років тому, він і зараз може повторити без репетицій. «Коли ми об’їжджали з цією виставою чи не весь Союз, тодішній міністр культури Ростислав Бабійчук зібрав нараду директорів театрів і запитав: доки будемо «возити Стецька»? Мовляв, не та ідеологія, – розповідає пан Володимир. – Це при тому, що росіяни просили привозити українську класику – «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Шельменка‑ден-щика», «Циганку-Азу», «Най-мичку», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», інші».
У ті часи кожен актор мав відіграти свою норму. Більше – оплачувалося додатково. Родь брався за все. На його рахунку більше сотні ролей, деякі запам’яталися менше, деякі більше. Наприклад, Гітлер із вистави «Маршал Жуков», якого він зіграв чверть століття тому.
«Такі ролі обходяться дорогою ціною, тим паче, що халтура – це не моє, – говорить пан Володимир. – Довелося багато читати про Гітлера. Оскільки він був психічно хворим, то і мені ця роль вартувала багато сил і здоров’я». За словами актора, щоб підготувати організм до сцени, треба думати, уявляти, фантазувати. А от серце має бути в тонусі – завжди.
Для правди на сцені, каже Родь, варто знаходити у своїх ролях те, що вже сталося у тебе в житті, або те, чого ти боїшся. Наприклад, у виставі про Голодомор режисера Володимира Нестеренка він грав діда. «Сина мого героя розстріляли. Коли я говорив той монолог, то думав про свого сина, – розповідає актор. – Уявляв відчуття героя. Адже треба завжди знаходити щось таке, що перекликається. Хоча буває, в житті стається горе, а на сцені треба грати радість. Пригадую, у театрі Франка ставили виставу Островського «Без вини винні», де Ужвій грала Кручініну. А саме в той день у неї в родині був похорон. От вона й переводила горе в радість…».
Згодом Володимир Родь із комічних перейшов на психологічні ролі. «Коли актор може сам обирати роль, то вже престиж, – говорить він. – А щодо конкуренції між самими акторами, то вона має бути лише внутрішньою, без інтриг і сварок».
«А серце хоче жить»
Коли цей сентиментальний, але доволі твердий у житті чоловік приїздить на свою дачу, то іноді обіймає дерева. Каже, що отримує від цього наснагу.
«Без любові і зупи не звариш», – вважає Родь. Він досі юний душею. І стосунки з молодими акторами у нього гарні. Каже, не буває, щоб вони пройшли повз нього, не поцілувавши.
«Люблю життя, – говорить актор. – Любов звеличує людину, очищає. Дуже люблю своїх онуків, бо вони мені дають життя. Взагалі, моя родина – то окрема довга й сонячна історія, якої вистачить не на одну книжку».
З-поміж безлічі планів Володимира Родя є й видання поетич-ної збірки.
«І я живу, і серце моє б’ється,
В нім досвід, праця і любов.
І скільки б я не жив,
Здолать всього не можна.
А жити хочеться…».
