Надія Шегда Його ім’я принесло косівському селу Кобаки славу та гордість. Енергетика його слова лягла на сторінки книг, у яких сьогодні можемо віднайти історії з життя покутського краю, пізнати місцеві діалекти, відчути смак тих часів. Завдяки йому ми знаємо, що таке прикарпатський фольклор кінця XIX століття.При в’їзді до Кобак питаємо трьох місцевих підлітків – хто такий Марко Черемшина? Знають. Одразу вказують, де знаходиться хата-музей письменника і пам’ятник, відкритий до століття від дня його народження.
Кобаки. Дві хати
Марія Равшер, колишня вчителька і невтомна дослідниця життя і творчості письменника-земляка, відмикає оселю і каже, що окрім неї ключі ще можна знайти у сільській раді. Але що з того? Сьогодні ця хата без господаря, бо утримувати її немає кому. Декілька років тому, за словами пані Марії, тут були давні кахлі, старі двері «ще з тих часів», але злі руки виламали їх та винесли. Саме тому хату у Кобаках, що на вулиці Черемшини, 1, нині можна назвати напівбутафорською.
«У цій хаті удосвіта 13 червня 1874 року народився Івась, – розповідає пані Марія. – Це – не його колиска, але приблизно так виглядали колиски у ті часи». Підлоги в селянській хаті не було ніколи, а землю, щоби трималася купи, змащували коров’яком з водою.
В оселі, в якій убого відтворений побут тих часів, – старенька скриня, бамбетель, канапа, на якій складений гуцульський автентичний одяг. Про вбрання та вишиття пані Марія може розповідати довго: «Гуцульська одіж – з китицями, а наша, простенька. Вишиття ми називаємо кочілистим, і воно дуже відрізняється від гуцульського».
Та й хату Черемшини, виявляється, називають східняцькою. До речі, пані Марія каже, що найбільша образа для «кобацького» – почути, що він гуцул. «Це походить з того, що село, за переказами, заснував козак, збіглий з Вінниччини. Наші пісні справді дуже перегукуються з вінницькими. Якщо дівчину з Кобак сватав гуцул, то мусив заплатити добре відступ-не. Сьогодні, аби сватав, бо нині здебільшого залишаються у нас. Тому і прізвищ кобацьких уже небагацько залишилося. Минулого року до першого класу з істинно кобацькими прізвищами (Бокатчуки, Ткачуки) пішло лише п’ять учнів із двадцяти».
Пані Марії болить не лише стан хати-музею, а й те, що на нинішнє святкування 135-ї річниці від дня народження Черемшини прийшли лише двоє вчителів…
Потім ми спиняємося біля хати на Заліській горі. У ній Черемшина прожив не один рік, як у попередній, а майже усе своє життя. Зараз вона просто у жалюгідному стані. «Коли в Кобаках відзначали 120‑річчя Черемшини, і був присутній Олесь Гончар, – пригадує Марія Равшер, – говорилося, що треба створити меморіальну садибу саме тут. Але, на жаль, немає кому і донині. А мені не під силу».
Просторе розлоге подвір’я з садом, на якому глибока криниця і дім діда письменника Олексика. Тут промайнуло дитинство Черемшини, його вакації, гімназійні та університетські. У 1927 році Марко навіть мав бажання продати свою частку майна у Снятині, де працював адвокатом, і переїхати сюди – до свого саду, до власної оселі. Та не склалося.
Життя письменника-новеліста обірвалося дуже передчасно. На могилі батька, великоднього дня 1927 року. Від розпачу й туги. Якщо будете в Кобаках, то біля церкви побачите камінь з надписом, який усім нагадує, що саме у цьому селі Черемшина зробив свої перші та останні кроки.
Снятин. Музей
Директор снятинського літературно-меморіального музею Черемшини Руслана Кірєєва про письменника знає все. Про його навчання у Відні, про стосунки з дружиною Наталею Семанюк, з якою він одружився у свої 38, про адвокатську кар’єру, вподобання, друзів і ще багато чого.
Кабінет письменника. Стіл, письмове приладдя, гасова лампа, подушечка, на якій сидів Черемшина, шафа з юридичною літературою – усе тут вказує на причетність до юриспруденції. «Його розум певною мірою був філософського складу. До речі, Стефаник писав, що Черемшина був одним у роботі, й іншим – в компанії, – розповідає пані Руслана. – А гуцули настільки його любили, що після роботи у Делятині забирали на гуляння та не відпускали до ранку».
У вітальній залі стоїть найбільш раритетний експонат – старий віденський рояль, на якому грала дружина письменника Наталія Семанюк. Один зі стендів «розповідає» про її громадську діяльність. На одній із фотографій – створена нею філія жінок-надомниць.Вони вишивали, робили гончарні вироби. Також пані Наталя під час Другої світової війни організувала місцевий осередок Червоного Хреста. Вона же створила снятинський музей Черемшини та опікувалася ним з 1949 по 1974 рік. За її ж побажанням, її чоловіка, видатного українського письменника-новеліста поховали саме у Снятині.
P. S. Він дуже любив цей край. І Прикарпаття його пам’ятає. Шкода лише, що любов і пам’ять не завжди спонукають до конкретних простих вчинків. Наприклад, до ремонту старої селянської хати.
Comments are closed.