Обласна літературна премія є престижною лише для своїх лауреатів Євгенія Ступ`як Щороку навесні, а саме 14 травня, в день народження Василя Стефаника на Прикарпатті відбувається нагородження лауреатів обласної премії, яка гордо носить ім`я цього письменника. Стефаниківська премія, як йдеться в положенні про неї, «вважається найвищою в області відзнакою за вагомий внесок в розвиток української літератури на Прикарпатті та в Україні».
Знак якості
Через два дні після нагородження переможців «Репортер» порозпитував звичайних іванофранківців про те, що їм відомо про цьогорічних лауреатів. З відповіддю не знайшовся ніхто. А номіновані твори не вдалося відшукати у книгарнях, про них не чули навіть продавці. Щоправда, в обласній універсальній бібліотеці імені Івана Франка, у відділі краєзнавства, знайшлася таки одна книга — «Во славу золотого тризуба» Василя Нагірняка. Виникає запитання — що ж таке Стефаниківська премія і кому вона потрібна?
Як і кожна літературна премія, наша має свою мету, завдання, нагороду, комісію, лауреатів та нормативні документи, якими керуються — тобто положення. Саме ці фактори формують її престиж та значущість для суспільства. Євген Баран, голова обласної Спілки письменників і член комісії каже: «Стефаниківська премія має, з одного боку, популяризаторську мету, а з іншого – є претензією на формування певного місцевого канону — взірця, до якого літераторам варто було б підніматися. Присуджується вона за твори, які відповідають естетичному та мистецькому рівням». Це визначення підходить до будь-якої літературної відзнаки. А по суті мистецький та естетичний рівень твору визначають члени комісії — від людського чинника тут нікуди не дінешся.
Звинувачення в заангажованості не один раз лунали навіть на адресу літературного Нобеля. Як каже той же Євген Баран: «У Стефаниківській, як і в будь-якій іншій премії, є свої переваги та недоліки, і є якісь компроміси. Але ж в тому числі відзначено і багато доброго. Все не можна рівняти під один гребінець».
Жорстока конкуренція
Цього року на премію імені Стефаника номінувалися аж сім авторів — це з усієї Івано-Франківської області. Лауреатом у номінації «художня література» став Василь Бабій з книгою «Королеви європейських престолів», а у номінації «документальна і науково?критична література» — Василь Нагірняк («Во Славу Золотого Тризуба») та Роман Піхманець («Іван Франко та Василь Стефаник: Взаємини на тлі доби»).
Окрім них, свої твори на здобуття премії подавали: Ольга Деркачова — «За лондонським часом», Кузьма Смаль — «Ой не коси, бузьку, сіна. Народні пісні Покуття», Ярослав Ярош — «Керманич повстанської армії» та Василь Рябий — «Жалоколаж». Проте до третього туру разом з «премійованими» потрапила тільки книга Деркачової. Книга Рябого була надрукована три року тому, а згідно з положенням про премію, на здобуття висуваються твори, «опубліковані протягом двох останніх років». Не пройшла випробування нормативним документом і книга Яроша, оскільки «повторно, але не більше двох разів, можуть висувати на здобуття премії твори, які в конкурсному відборі дійшли до третього туру». Книгу Смаля комісія відправила на здобуття премії імені Дениса Січинського в галузі музичного мистецтва.
Тобто у третьому турі змагалися чотири книги, три з яких отримали нагороду. Хоча, варто зазначити, що згідно з тим же положенням «у кожній номінації може бути премійовано лише один конкурсний твір».
Як каже Василь Бабій: «Я до премії довго йшов і вона для мене є важливою. Навіть не та сума грошей, а саме звання. Але, якщо казати про гроші, то їх поділили, просто порушуючи положення про премію — я сам в своїй номінації виграв, а другу номінацію розділили двоє. Але гроші вирішили об’єднати і поділити на трьох. Мене це не сильно зачіпає, просто трохи ображає». (Цього року кожен лауреат отримав по чотири тисячі гривень).
А судді хто?
Варто звернути увагу на тих, хто обирає лауреатів, а саме на комісію. Адже їхні смаки та вподобання мають формувати взірець, до якого варто прагнути іншим. Отож сьогодні в комісії головує Василь Гладій, його заступником є Володимир Федорак. Члени комісії: Михайло Андрусяк, Мирослав Аронець, Ольга Бабій, Євген Баран, Василь Добрянський, Євстахій Зелес, Володимир Качкан, Марія Косменко, Степан Пушик та Ольга Сльоновська. Знову ж таки, згідно з положенням про премію, «склад комісія формується за поданням її голови з числа авторитетних і відомих на Прикарпатті та Україні літераторів».
Напевно, логічно, що відомі на Прикарпатті літератори самі є лауреатами Стефаниківської премії. Так Пушик отримав її в 1998 році, Качкан — в 1999?му, Процюк та Аронець — у 2003?му, Добрянський — у 2005?му, а Баран — у 2006 році. Хоча це також цікавий момент — у документах вказано: «не допускається включення до колективу претендентів осіб, які виконували адміністративні, організаторські чи консультативні функції в цьому проекті». Можливо, дехто із цих лауреатів премії імені Василя Стефаника на час присудження звання до складу комісії не входив. А, можливо, декому доводилося виходити з кімнати під час «доленосного» для нього голосування…
З усього цього складається враження, що номінувати на премію скоро не буде кого. На жаль, письменник може отримати її тільки раз за життя. А так можна було б піти і по другому колу. А що ж робити, якщо претендентів на здобуття стає все менше й менше. І це переважно письменники, які викладають в університетах, входять у Спілку та тісно контактують один з одним. А от ті, кого вивчають у школах, видають, перекладають і головне — читають, чомусь воліють лишатися осторонь цього процесу. Може, треба щось міняти?
