Роман Фабрика Не один раз за тривалу працю в репортерстві довелося чути, а в останні роки й читати про галицьких караїмів, про цей зникаючий етнос в Галичі. І не тільки. Бо наскільки мені відомо — караїми ще проживають у Литві, в Криму. Звідки і коли появилися-поселилися вони у Галичі?
На це запитання дослідники та науковці дають кілька версій-відповідей. Одна з них та, що говорить про домовленість Данила Галицького з ханом Батиєм про переселення з Криму до Галича близько ста караїмських сімей. Це було 1246 року. Відтоді у цьому місті караїми компактно проживали у невеличких будиночках на вулиці Караїмській. Караїми є тюрками за походженням, які сповідували релігію, близьку до іудаїзму.
«Спливають віки, минають роки і у Галичі чимраз меншою стає караїмська громада, — говорить мій співрозмовник і екскурсовод по караїмському кладовищу Ярослав Поташник. Він добрий знавець галицького краю, журналіст, фотограф, історик, краєзнавець, нині в райдержадміністрації завідує відділом внутрішньої політики та зв’язків із засобами масової інформації. Ярослав Миколайович, озброївшись добротним цифровим фотоапаратом, залюбки погодився бути моїм гідом по караїмському некрополю.
На автомобілі ми швидко проїхали лабіринтами села Залукви і зупинилися перед брамою місця вічного спочинку сотень, а може й тисяч галицьких караїмів. На перший погляд мені здалося, що я опинився не на високому пагорбі, з висоти якого у скупих променях осіннього сонця виблискують води сивого Дністра, а на славнозвісному острові Пасхи, де стовбичать загадкові кам’яні ідоли. Наживо я їх ніколи не бачив, але у пам’яті зафіксовані світлини, телесюжети з зображеннями диво?ідолів. Отож і перше враження від цього старовинного кладовища з мовчазними перекривленими кам’яними надгробками навіяли це порівняння…
Галицький некрополь визнано історичною пам’яткою і взято під охорону держави. Уже зроблено добротну огорожу, впорядковано кілька відносно «свіжих» могил, але більшість старовинних надгробків вимагають реставрації, благоустрою, втручання свіжих сил. Як на мене, тут могли б відпрацьовувати в літні місяці свою практику студенти-історики Прикарпатського національного університету ім. В.?Стефаника. Два-три десанти на невелику площу кладовища, яка менше половини гектара, було б досить, щоб унікальний некрополь галицьких караїмів став впорядкованим місцем для приймання туристів із заздалегідь узгодженим графіком, режимом роботи. Та й працівникам Національного заповідника «Давній Галич» така допомога майбутніх істориків прийшлась би до душі. Це конче треба зробити. Бо поки-що на кладовищі є 219 поховань, серед яких майже 80 стел з барельєфами, які руйнуються на очах. Повені, різні антропогенні впливи руйнують надгробні пам’ятники. Найдавніший з них датований 1751 роком. Є й сучасні поховання, яким 3?4 роки. Караїми Галича відходять у вічність. Розповідають, що у місті, яке серед багатьох інших пам’яток історії і культури має і кладовище невеликого етносу, проживає нині всього-навсього два-три караїми. Галицькі караїми поволі «залишають» наш грішний світ. І ми є живими свідками цього процесу.
На завершення цієї розповіді про караїмський цвинтар у Галичі нагадаю, що тут знайшов свій спочинок заслужений організатор галицької караїмської громади Йозеф, якому дали прізвище «Га-Машбір», що означає «Хранитель знань», або «Той, що роздає знання». На плиті Йозефа викарбовані такі слова-звернення до наступних поколінь:
«Нехай знають прийдешні покоління, що тут спочиває джерело мудрості, оплакуваний зі зламаним серцем. Таємницями солодкими були його думки. Тож нехай пам’ятають славне ім’я Йозефа з м. Орон».
Похований тут і видатний караїмський поет — Захарія Абрагамович з Галича (1878?1903). Він прожив всього 25 років, але залишив світові свою вічну поезію, серед якої «Рідна мати», «Співай, співай», «Гей, орле, орле», яка стала караїмською піснею.
Велич духу поета і трагізм його короткого життя прослідковується у рядках його поезії, яку переклав галичанин Степан Пушик:
«Не вмію я на світі жити німо,
Я хочу світла, щастя і тепла,
Я не соромлюсь тим, що караїмом
Мене на світ цей мати привела».
Вісім років тому у львівському видавництві «Сполом» побачила світ ґрунтовна праця подружжя І. та Н.?Юрченків, О.?Кефалі та О.?Береговського «Караїмське кладовище біля Галича». Цілий розділ (дев’ять сторінок) про караїмів Галича вміщено в оригінальному фотоальбомі «Галич», видання якого рекомендувала Вчена рада Національного заповідника «Давній Галич».
Це добре, але цього мало.
