Нещодавно йому виповнилося 70 років, і майже все життя він займається улюбленою справою – фотографує. В активі: мільйони фотографій, кілометри плівки, гори альбомів, ризиковані зйомки, сім знищених мотоциклів та одна розбита службова машина. Наше інтерв’ю відбулось в один із тих сумних днів, коли не вщухали дощі. Та й будинок виявилось не так легко знайти. Однак, горнятко кави з цукерками, якими пригостила дружина пана Івана, старенький, як господарі, муркотливий кіт, що всівся на колінах – і відчуваєш себе, неначе вдома…
– Пане Іване, уявімо, що ваші фото відповідають стилям музики: джаз, рок, попса, шансон, кантрі тощо. Яких робіт найбільше?
– Я завжди намагався робити такі фото, які би подобались людям. І не всі, звичайно, розуміють. Сфотографував я, наприклад, стареньку бабусю. Хтось скаже: «А я що, ніколи літньої людини не бачив?». Читач завжди хоче чогось нового, свіжого, щоб він подивився і підняв собі настрій.
Якось мені потрібно було у колгоспі зробити портрет жінки, тваринниці. І на обличчя людина нічого, але… лише один зуб у роті. Але коли вона усміхнулася, то мені так сподобалася її посмішка! Якби я тоді «клацнув», то був би на висоті. Потім просидів біля неї десь дві години, але безрезультатно – жінка соромилась, посмішка виходила нещирою. Почав уже жартувати, розказувати смішні історії. Нарешті зробив фотопортрет. Вдома відретушував, намалював зуби, потім надрукував у газеті. А через день чи два приїжджають до мене її діти, просять: «Зробіть нам портрет мами». А заступник головного редактора мені каже: «Це такий портрет, що навіть із одним зубом був би гарний, помітно людяність, щирість». До чого я веду? Я намагався відобразити людину справжньою.
– Кожен фотограф має свій почерк. Який він у вас?
– Я надаю перевагу спорту, особливо мотогонкам. Завжди намагався зробити їх у динаміці. Міг на мотодромі лягти, присісти… Коли прийшов у Чернівці на телебачення, то їхав по всіх трасах. Брав мотоцикл і слідував за спортсменами, полював за цікавими кадрами. А знімати на дорозі – не діло.
Пригадується ще один цікавий випадок. Коли мені було років так 25‑30, ми з моїм другом, фотографом Миколою Яновським, пішли на річку Прут фотографувати. І дивлюся: двоє малих хлопчаків борються, аж бризки летять. Я те зафіксував, видрукував, і під назвою «Дуель» надіслав на виставку до Москви. І що б ви думали? Отримав перше місце.
– Як щодо штампів?
– Зізнаюсь, були. Без них неможливо. Газета «Червоний прапор», у якій я працював, виходила чотири рази на тиждень. А на кожну сторінку потрібно дати в середньому дві з половиною моїх фотографій. Приїдеш ні з того ні з сього, бо журналісту потрібна світлина до статті, бац-бац-бац, зафіксував…
– Ви працювали й на телебаченні. Чим відрізняється специфіка роботи фотокореспондента і оператора?
– Коли знімаєш на камеру, потрібно тягнути до кульмінаційної точки. А фотографія – це сама кульмінація життя того, про кого стаття. Мені здається, працювати із фотоапаратом значно важче.
– Чим, на вашу думку, відріз-няються любительські фото від професійних?
– Хочу сказати, що є любительські, які запросто можна віднести до професійних. Якщо людина знаходить цікавий сюжет, то любитель може краще зробити, як професіонал. Але мушу зазначити, що на Прикарпатті таких фотографів можна перерахувати на одній руці. Я вважаю, що по‑справжньому хорошу світлину можна зробити десь раз у квартал. Візьмемо, наприклад, Степана Назаренка. Людина без руки, але робила прекрасні портрети, відчуваючи душу. Але візьмемо теперішні коломийські газети. Чи був там хоч один хороший портрет? Ні.
– Чорно-біла й кольорова фотографії – якій надаєте перевагу?
– Звісно, чорно-білій. Можливо, звик, не буду сперечатися. Але, на мою думку, саме у такій фотографії більше показано системність життя. Колір інколи може заважати щось помітити у людині. У чорно-білій фотографії не обманеш. Є, до речі, люди, яких дуже легко фотографувати. Наприклад, такі відомі письменники, як Роман Іваничук і Тарас Мельничук. Скільки я портретів за своє життя зробив, але кращих, ніж із цими двома, не було.
– Що порадите початківцям?
– Скажу так: насамперед потрібно мати натхнення. Якщо його немає, то нічого не вийде, як би не старався. Треба вміти зафіксувати той момент, який вважаєш цікавим. І не стільки для себе, як для людей. Нині процес виготовлення фотографії надзвичайно простий: натиснув на кнопку, відніс на друк – і готово. А колись треба було плівку проявити, промити, зафіксувати промити, висушити.
І ще – не робіть штампів.
Наша розмова тривала майже чотири години. Без жодних вікових бар’єрів чи дискомфорту. Таких людей називають душею компанії. До Івана Підлисецького за порадами зверталися відомі на всю Україну фотографи, йому заздрили, їм захоплювалися. Його фото прикрашали сторінки найвідоміших газет і журналів. Але він досі, навіть незважаючи на вік, залишається тим же парубком із Нижнього Березова: простим, відвертим, непосидючим.
Comments are closed.