Надія Шегда Втретє в Україні, а вперше в Івано-Франківську у четвер,11 вересня, побував польський письменник Даніель Одія. Автор цікавих і веселих оповідань, сценарист, поет, вірші якого поки що «читає» шухляда. Франківським читачам була презентована нова книга письменника, український переклад якої здійснив Олександр Бойченко. Роман увійшов до фіналу найвищої польської премії НІКА.
На творчість надихає життя. На написання чергової книги, що має назву «Тартак», польського письменника Даніеля Одія теж надихнуло Життя.
Певний час Даніель Одія мешкав в одному з депресивних регіонів Польщі — у постпегерівському селі, що на північному заході країни. Такі села ще є і в нас, і в наших сусідів. Ті поселення — то блоки і будинки, щось на кшталт наших колгоспів. Тому та й не тільки книга польського автора близька українському читачеві.
І от: те, над чим інші би плакали, Одія передав з гумором. Правда гумор чорнуватий. Та й книга чорна, сумна, безнадійна, навіть брутальна. У романі присутня і чорна магія (є дід, який пише свою Біблію), проте, на щастя, «без рецептів як то робити», — запевнив перекладач Сашко Бойченко. Найважливішим є те, що книга надто символічна. Герої — свята родина. Роман має низку протиставлень. Світ у романі — це певною мірою недосвіт. Христос, приміром, збирає напівапостольську команду з шести осіб.
Є персонажі, які мають пародійних двійників. Може видатись дивним, проте, читаючи книгу, приходить розуміння, що вар’яти можуть бути теж віруючими.
Перекладання — то дуже тонка і відповідальна справа, оскільки, з одного боку, вимагає пропускання через себе, а з іншого — треба зуміти максимально передати авторське і не втрутися у змістову канву. Готування до процесу перекладання тексту, як виявляється, «забирає» більше часу, аніж сам переклад. Сашко Бойченко зізнався, що про роботу над перекладом почав говорити ще з 2006 року, а насправді переклав всього за три місяці. «Перекладаючи, багато Даніеля не питав, бо знав і розумів, про що йдеться. Хоча деякі курйози були», — з усміхом пригадував Бойченко. Про один з них: тріпак — так могла бути названою перекладина, на якій вішають килим, щоб його витріпати. Але для того, аби український читач розумів, про що йдеться, рішення було іншим — «хрєновина, на якій відбивають порохи».
Дуже часто з наших уст, а у письменників ще й з-під пера виходить те, чого боїмося. Як зізнався автор презентованого у «Химері» роману, він пише, щоби не втрапити у божевілля.
Що ж, нехай література очищує і все ж виконує одну зі своїх функцій!
