Тетяна Соболик Ця тема почала назрівати під час відвідування Львівського форуму, в програмі якого був запланований круглий стіл на тему «Чому жовта преса не пише про нових бойфрендів українських письменниць?». Нам вдалося його відвідати дещо випадково. Але воно виявилося на краще, бо ж не щодня вдається побачити, як люди погоджуються на крайнощі, аби досягти свого. І спостерігати, що ті крайнощі іноді виглядають просто жалюгідно.Тут ми мали можливість спостерігати таких письменників, як Отар Довженко, Артем та Олена Захарченки, Ілля Стронговський, Дмитро Лазуткін, Яна Дубинянська, Олег Коцарев, Костянтин Родик та Славомір Схути (гість з Польщі). Видавалося, що вони говорять про найважливіше для них: чому жовта преса не пише про те, з ким вони сплять? Отакої. Як виявилося, для нас, журналістів, це б мало бути цікавою темою. І чого б це — важко сказати.
Жалюгідні крайнощі
Раз у раз учасники круглого столу вдавалися у крайнощі. Найпікантнішою виявилася ідея, яка прозвучала ледь не на початку. Зараз важко пригадати з чиїх вуст, але звучала вона «шедевреально»: дайте сьогодні «в морду» Черновецькому і завтра прокинетесь відомим. Правда хтось додав: «В тюрмі». Такі крайнощі не дуже тішили молодих письменників. У них були свої, до прикладу, отакі от круглі столи.
Далі говорили про сайт «Дуся». Як ми зрозуміли, це жовте «дітище» відомого журналіста і трохи письменника Отара Довженка, який створив його саме з тою метою, аби популяризувати невідомих письменників. Говорили навіть про те, що треба брати один в одного інтерв’ю і подавати матеріали саме так, як кожному з них треба. Наприклад, Яна Дубинянська дуже хотіла розказати історію, яку вона вигадала зі своїм чоловіком. Мовляв, вона має чотирьох коханців. Один магнат, другий шейх, третього і четвертого ми забули, даруйте. Але виявилося, що журналісти байдужі до того, з ким вона спить.
Ще трохи далі говорили про те, що жовта преса продажна і вона друкуватиме такі матеріали тільки за гроші. Хтось просив назвати ціни, а хтось заперечував це тим, що гроші, які він нині вкладе в цю справу, невідомо чи колись йому повернуться. На жаль, жоден з них не намагався бодай припустити, що жовта преса не пише про те, з ким вони сплять, тільки через те, що їй це зовсім не цікаво.
Насправді було ще багато цікавого, що потроху переростало у жалюгідність. Бо виглядало приблизно так: купа невідомих плюс до них трохи маловідомих, плюс до них відомий журналіст, який написав книгу, але в очах більшості все одно позиціонується перш за все як журналіст, вирішили поговорити про те, чому вони невідомі. І звинуватили жовту пресу в продажності, бо, бачте, вона напише такі матеріали тільки за гроші.
Шановні панове, — хотілось постійно їм сказати, — жовта преса, це перш за все публічне ЗМІ, яке орієнтується на свого читача і хоче, аби їм було цікаве те, що вона друкує. А ми, даруйте, зовсім не впевнені в тому, що їм буде цікаво читати, з ким ви спите. Для того, щоб орієнтуватися не тільки на свої суб’єктивні думки, ми вирішили поспілкуватися з трохи відомішими, на наш погляд, письменниками, ніж вони. І вже в них спитати, що вони думають про популяризацію письменника таким чином.
Олександр Ірванець:
—?В наш час дехто з письменників не заперечує проти демонстрування його «спідньої білизни». Це особиста справа кожного. Якщо дехто вважає, що його приватне життя аж таке цікаве і варте висвітлення — то що ж тут поробиш. Інша справа, що до цього ще й гарна творчість не завадить. Бо як життя цікаве, а книжки сіренькі, то щось тут не так… Особисто я не вважаю своє приватне життя аж таким цікавим. Я й так людина достатньо публічна — багато виступаю, з’являюсь на різноманітних «тусовках», літературних читаннях, концертах, театральних прем’єрах. Ну а вже самому ініціювати появу подібних статей справді принизливо. Якщо ти цікавий публіці — тоді подібні публікації з’являться самі собою.
Володимир Єшкілєв:
—?Я бачив анонс цього круглого столу в програмі форуму, але, слава Богу, там не був. Тоді у мене виникла думка, що якби ті письменники спали з якимись дуже відомими жінками, наприклад, хтось раптом би переспав з Брітні Спірз чи Анжеліною Джолі, то вони, напевне, би стали відомими. Їхня проблема не в тому, що жовта преса не пише про них, а в тому, що вони сплять з якимись лахудрами, напевне.
Жовта преса — це дуже нормально. Бо вона є одним з елементів розкрутки письменника в будь-які часи. Але в Україні, як території постселянській, дуже небагато людей ризикують вести публічне життя, тому що панує селянський менталітет. На перший погляд виглядає, що коли ти все загортаєш в папірці, то це тобі створює хорошу репутацію. Це є свідченням відсталості, але як склалося, так склалося. На жаль, у нас цей механізм не працює, тому що навіть якщо наші письменники і намагаються стати героями жовтої преси, то в них це виходить кострубато.
Я абсолютно нормально на це реагую. Однак вважаю, що в мене вже пройшов той етап, коли подібна увага для мене була принципова в плані становлення письменницької репутації чи здобуття популярності. Така епатажна ділянка життя письменника перепадає на його молоді роки і на роки його становлення виходу з невідомості в славу. У мене вже достатньо відомості, щоб я користувався такими прийомами. Хоча навіть зараз якщо жовта преса приділяє час від часу моїй особі увагу, то мені це не шкодить. Я сприймаю це з гумором і по?доброму.
Тетяна Малярчук:
—?Я не вважаю, що потрібно писати про «спідню білизну» письменника через те, що письменник не є публічною людиною, якщо він переходить на публічність, то він одразу стає якимось актором. Публічними повинні бути його тексти, а не він сам. Я вважаю, що медійна популяризація в будь-якому разі робить письменника популярнішим, однак, на мій погляд, це неправильно. Письменник пише, а не говорить чи грає. Публічність потрібна лише в тому разі, якщо письменник хоче стати актором. Врешті, кожен має свій шлях.
Катерина Бабкіна:
—?Звісно, матеріали про «спідню білизну» вплинуть на популярність письменника. Компрометуючі фото, обговорення статків, особистого життя, інтриги і некрасиві чи незвичайні історії, котрі закручені навколо певної особи, обов’язково збуджують до цієї особи інтерес. Однак, як на мене, таким чином популярність письменника зросте, продажі зростуть, але критичність зменшиться і зменшиться вплив, який людина здатна і переважно прагне чинити своїм текстом на світ. Чи це та популярність, якої має прагнути письменник?
Я волію, щоби про моє особисте життя знали тільки ті люди, котрим я довіряю і з якими сама вважаю за можливе ділитися такою інформацією. Тільки так. Я нічого ні від кого не приховую, але найменше мені б хотілося, щоби про моїх близьких, мої звички, мої якісь дуже особисті речі знало багато людей, більшості з котрих, я —знаю — не довірила б навіть назвати вулицю, на якій мешкаю. Так, як на мене, це виглядає жалюгідним, я гадаю, письменники — не ті люди, котрим пасує піаритися таким чином. Хоча з іншого боку, якщо це хоч на трішки збільшить кількість людей, котрі читають книжки — то мабуть краще нехай піаряться хоч якось. Насправді для кожного це приватне питання. В нашому світі такий піар — то далеко не перша річ, котру варто піддати осуду.
Comments are closed.