Наприкінці травня 2009 року в селі Міжріччя Болехівської міськради сталося вбивство: охоронець ТзОВ «Укрзахідриба», інвестора-господаря тутешніх ставків, побив до смерті 36-річного селянина Богдана Микитишина.
Того дня один із ставкових сторожів пиячив і бешкетував у сільському барі, а потім там же спробував заснути. Микитишин взявся доправити п’яного до будиночка на ставках. А там його побив інший охоронець… Пізніше відбувся схід села, на якому люди звернулися до всіх гілок влади та погрожували самосудом, якщо вбивці не покинуть село, а суд не буде публічним і прозорим.
Пройшло понад два роки. Нижче – лист до прикарпатських депутатів від Ніни Микитишин, удови загиблого. Він дещо скорочений і відредагований. Але без коментарів. Адже за досвідом знаємо, що кожен із задіяних у цій історії обов’язково знайде, чим прикритися.
Лише правди це не додасть.
 Сім’я Микитишиних. Ніна, Сергій (10 років), Володя (15 років) |
Шановні депутати!
Вас обрали такі прості люди, як я та мої рідні. Ви обіцяли працювати для нас й допомагати нам. Саме тому пишу вам. Я зверталася до Ющенка, Януковича, Пшонки, Карпачової, інших. Але їм не до моєї біди. Про простих згадують на вибори.
Заїжджі рецидивісти жорстоко вбили мого чоловіка. Про це шуміли всі ближні села Франківщини та Львівщини. Я залишилася вдовою з малолітніми синочками. Впевнена, що про те багато хто з вас чув, бо це була резонансна подія, яка швидко затихла, бо там замішані такі ж депутати і генерали.
На території нашого села є рибні ставки, викопані ще нашими прадідами. Вони належали акціонерному товариству. З невідомих причин, без відома сільради, голова правління ВАТ «Рибгосп Міжріччя» продав акції. Зі слів голови правління, це фірма «Укрзахідриба», співвласники якої Завгородній В’ячеслав (брат убивці) та Цибульський Юрій прикриваються ім’ям Івана Кириленка з БЮТу та одного генерала по боротьбі з корупцією. А сторожами на ставках є їхні найманці-рецидивісти, які, за словами Пастуха Івана (начальника Болехівського МВ УМВС, який виступав на сході села і невдовзі був звільнений), знають, як убити людину: «Знають, як бити і куди бити».
Через шум, що підняли мої односельці, захотілося «новим панам» відкупитися 5 тисячами гривень, яких я не взяла. І цим дуже була здивована суддя Болехівського суду п. Бунчак Б. Р., сказавши мені при свідках, що на моєму місці вона б узяла. Але в тому ніхто й не сумнівається, бо «бавилася» вона з убивцею в суді, як із рідним. Мої односельці покидали зал від обурення, що така відверта несправедливість панує у нас.
Цих так званих охоронців люди побачили жорстокими та зухвалими: залякували, обзивали бидлом, бандерівцями, пропонували наркотики. І головний їхній лозунг: «Ви здесь нікто, ми богі, хочу убью, как муху, задавлю. Будет так, как я скажу».
Досудове слідство пред’явило Завгородньому О. обвинувачення за ст. 119, що він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, наніс 1-2 удари (експертиза каже – 5) кулаком в область голови моєму чоловіку, чим спричинив йому тілесні ушкодження у вигляді черепно-мозкової травми з крововиливом під м’яку мозкову оболонку, в речовину та шлуночки головного мозку, перелом нижньої щелепи зліва без зміщення, забійною раною, саднами та синцями на обличчі, яка ускладнилася набряком та стисненням головного мозку, в результаті чого наступила смерть.
І це – вбивство через необережність.
Так постарався слідчий Долинської міліції п. Р. Кутянський! Цією статтею Завгородній зобов’язаний йому. А мені – адвоката порадив. Якби я взяла того адвоката, то вбивця давно гуляв би на волі, а так хоч півтора року відсидів у СІЗО.
Як ми не боролися за справедливість – «доброту» судді Бунчак Б. Р. не побороли. Вона його відпустила як тяжкохворого. Провела засідання без мене та мого адвоката, не допомогли мої листи, телеграми, лікарняний. «Так співпало», що саме тоді, коли суддя задумала змінити утримання під вартою на підписку про невиїзд, уперше за час суду аж із Дніпропетровська приїхала мати вбивці та відвезла «тяжкохворого синочка» за тисячу кілометрів, а він, вибачте, плюнув на той суд і вже вирішив не з’являтися. Тричі суд не відбувся. Хворіє… Яка ж добра суддя, та головне, що ніхто не має права втручатися в її процес – жодне її рішення, як сама зазначає, оскарженню не підлягає. Цікаво, що вартує таке гуманне ставлення до вбивць?
Мені виповнилося 35 років. Бандюки вбили мого чоловіка. Вбили просто так – як Лозинський вбив Олійника, як у Кривому Розі вбили батька двох дітей, є багато інших прикладів – бо свербіли руки. Я дізналася, що Лозинському дали 15 років. А вбивцю мого чоловіка відпустили. Його захисник, так, між іншим, сказав: може скоро помре та й усе закінчиться. Та ніхто ж не знає, чи він взагалі хворий! Суд не перевіряв довідки, а ні для кого не секрет, що в нас усе можна купити. А хто ж перевірить: суддя «добра», вона вірить, що він хворий, прокурор Юхман мовчить вже понад два роки, вона з усім згідна, депутати і президенти не мають часу, такі «гарячі» часи зараз та й закону треба дотримуватися, не вмішуватись у «правосуддя», а прокуратура заготовила багато листів одного змісту – що вони не вбачають потреби щось робити на даному етапі. А коли?
Я не знаю, для чого влада, нащо вибирати президентів, депутатів. Коли всі щось вирішують, і нічого ми не маємо – ні правди, ні довіри, ні совісті, ні страху Божого, ні грошей, ні закону.
Мої діти у свої 10 та 14 років змушені працювати замість батька. Я не впевнена, чи той убивця, чи його брат, чи ті вельможі, до яких я зверталася, за своє життя виконували таку важку роботу, яку змушені робити мої синочки цими маленькими рученятами. Як жити моїм дітям і знати, що тато робив добро, а його вбили та ще й винуватим зробили. І хто? – суддя. Вони від сусідів чують, що бандити заплатили гроші. Навіть інші діти їм говорять, що у вас немає грошей, а у бандитів є, тому вони переможуть…
За два роки ні суд, ні прокуратура не перевірили, не пробували навіть встановити правду й дати оцінку таким фактам:
— Попередній розгляд справи – одне засідання, два протоколи. На другому засіданні, пише суддя, потерпілої не було з невідомої причини. Я ж першого засідання чекала дві години, воно пройшло без прокурора, суддя цікавилася, чого я не беру грошей. В мене є свідок, я була не сама. Потім самі собі провели (чи не провели) друге засідання, вже без мене. Це правильно? Чи не є це порушенням? А може, цього просто не хоче ніхто помічати? Думаю, що не за «дякую» не помічаються порушення.
— Суд прийняв справу від прокурора та слідства без належного опису. Його додали прямо в суді після нашого клопотання про дослідування, в якому відмовили.
— Деякі свідчення у справі прочитати не можна. Сама суддя під час читання сказала: «А цього не прочитає ніхто».
— Через рік після повторної експертизи, на якій ми наполягли, в речах мого чоловіка знайшлася не його куртка, а в ній чийсь мобільний, який так і не включили, не проглянули останні дзвінки. На що суддя відповіла: «Ну і що, це суті справи не міняє».
— Постанови про визнання речовими доказами речей, вилучених з місця події, немає. Слідчий Кутянський сказав у суді, що, можливо, вона є в нього в комп’ютері, але чому не поклав її у справу – невідомо. Супер слідчий. Так само, напевно, і писав статтю про ненавмисне вбивство – 5 сильних ударів нанесено ненавмисно. Мого чоловіка ніхто впізнати не міг, такий потовчений, чорний він лежав. Так його «хворий» Завгородній «ненавмисно» бив, а йому «ненавмисно» допомагали товариші-охоронці Павлик і Дунець.
— На свідків з нашого боку суддя чинила тиск, лякала відкриттям кримінальної справи. Свідчення їхні не змінювалися. А свідки Дунець і Павлик, на нашу думку, співучасники вбивства, свідчення міняли кілька разів. Їм, як і вбивці, суддя підказувала, що говорити, допомагала: «Сідайте і добре подумайте, може, це було так…, може, Микитишин сам падав зі скутера, може, вдарявся об каміння, пісок, ґрунт, може, він до сходинок вдарився?».
Звісно, до сходинок, тільки не сам, а Дунець і Павлик його непритомне тіло викидали на двір, як собаку, за наказом Завгороднього.
Впевненість брата вбивці вражає. «Брат буде на свободі. Від вас мені потрібно тільки, щоб ви не подавали на апеляцію». За це обіцяв рибу в ставку і поламаний трактор…
Усе село знає, що чоловік судді Бунчак орендував ставок у Міжріччі. Тому, напевне, і є зв’язок між суддею та Завгородніми. Всі присутні на засіданнях бачили, як син Бунчак люб’язно спілкувався з бандюками на території суду. Звідки він їх так добре знає?
Чи варто бути депутатом, якщо не можеш допомогти людині, яка за тебе голосувала? Допомогти не грошима чи маєтком, а домогтися справедливості – щоб ні судді, ні прокурори чи інші слуги народу не дурили державу, не наживалися на ній, бо держава – це люди, такі, як я, мої діти та тисячі таких.
Ми, люди, вміємо бути вдячними за добро сусіду, лікарю, водію, чи будь-якій людині, яка того заслуговує. А не можемо зробити хоч щось, аби кожен, хто вбив, украв – відповів за скоєне. Чому вбивцю мого чоловіка пожаліли, а на мене, на моїх дітей ніхто уваги не звертає. Чи для цього мені треба вбити? Я відчуваю обов’язок перед своїми дітьми та перед покійним чоловіком наказати вбивцю. Мені що – вбити його чи того, хто випустив його на волю? Але ж мене точно посадять, бо в мене таких грошей нема. Я не бачила, щоб платили, але кожен розуміє, що не за «дякую» це зроблено. Яке б не було вбивство – навмисне, ненавмисне, з необережності – це вбивство!
…5 жовтня 2011 року відбувся суд. Нарешті, дочекавшись виходу амністії, з’явився вбивця. І найголовніше сталося – суддя Бунчак взагалі звільнила його від відповідальності (по амністії). Без судових дебатів, навіть без формального проголошення вироку, просто постановою суду – гуляй, можеш вбивати скільки тобі влізе. На вулиці він гордо сказав мені: «Я же говорил, я и так буду на свободе. Больше сюда я не приеду. Какая апелляция?».
Дорогі мої людоньки! Чи десь тут пахне законом, державою, порядком? А якщо наступним убитим буде хтось із ваших рідних, знайомих? Ви також не зможете втручатися? Скільки й кому треба було взяти грошей за таке рішення? Чи ви також вірите, що це справедливо?
Думаю, в апеляції буде так само. Знаєте чому? Після закінчення Болехівського суду нам сказали, що прокурор Долини, який у 2009 році затвердив таку кваліфікацію (119 ст.), тепер є заступником обласного прокурора, пише відповіді на наші скарги, що «не вбачає потреби втручання в хід справи». То невже він піде проти себе коханого? А суд в іншу область не перенесуть. Ми вже пробували. Я б хотіла у Донецьк, може, там зрозуміють швидше. Бо якщо свої не зрозуміли (а суддя знає мене, моїх дітей, мою стареньку маму, та рука в неї не тремтіла, і серце в неї не тьохнуло), то, може, в зовсім незнайомих людей вийшло би по совісті зробити.
От і вся правда. Така гірка правда в багатьох людей нашої держави.
Якщо у ваших силах, шановні депутати, щось зрушити в цій справі – допоможіть.
З повагою, вдова,
мати двох дітей,
Микитишин Ніна Василівна
Comments are closed.