Івано-Франківське спиртоб’єднання, яке цього року відсвяткувало свої 133 роки, має не тільки широкий асортимент, а й цікаву історію. «Спиртова» історія Станиславова починається вже від заснування міста – з середини ХVII століття. Першим же привілеєм Андрія Потоцького міщанам дозволили гнати горілку та вільно продавати її.
 Робочі будні |
Польський дослідник Грибович у своїй «Історії окружного міста Станиславова» свідчить, що у 1847 році в місті працювала фабрика лікерів. А через сім років історики згадують якусь гуральню, тобто заводик із виготовлення алкогольних напоїв. Та обидва ці підприємства не втрималися на ринку й поступилися потужнішому конкурентові.
У 1878 році заможний землевласник села Княгинин Мендель Вайнгартен і дружина його Бабетта заснували «заклад з виробництва рому та лікерів», нащадком якого і є сучасний франківський спиртзавод. У двоповерховому цегляному цеху «впрівали» 25 працівників. Саме вони задовольняли потреби питущої частини Станиславова.
 Бабетта Ліберман і Філіп Ліберман |
У 1890 році шлюб власників розпадається. Можливо, пан Мендель зловживав дегустацією власної продукції, після чого влаштовував «день ґазди», а може, Бабетта знайшла іншого кавалера – зараз сказати важко. В будь-якому разі після розлучення фабрика залишилася за Бабеттою, яка підозріло швидко вдруге вийшла заміж – за Філіпа Лібермана. Новий чоловік «спиртової королеви» був на 10 років молодшим за попередника. Він врахував стратегічні помилки нещасного Менделя та переписав половину фабрики на себе. Отже, з середини 1890-х років виробництво офіційно називалося – «Філіп і Бабетта Ліберман. Фабрика спирту і пресованих дріжджів».
Справді, головними продуктами були дріжджі та спирт-сирець, горілку вони тоді не випускали. Але продукція фабрики користувалася таким шаленим попитом, що у 1906 році довелося прокладати окрему залізничну гілку, приблизно півтора кілометри. Тож, напевно, станиславівський спирт вивозили цілими цистернами.
Чапаєв, корови та молоко
Перша світова війна змусила родину Ліберманів трохи понервувати. Російські солдати демонтували ректифікаційний* апарат та при відступі вивезли його з собою.
Тут згадується давній анекдот. Солдати знайшли цистерну, на який написано C2H5OH, і питають Чапаєва: «Василю Івановичу, а що це таке?». Той каже: «Спирт». Бійці відкривають люк, пробують і вже задоволені питають, звідки він це знав. Чапай гордо відповідає: «Так там же російською мовою написано – ОН!».
 Найстаріший цех. Він пам’ятає ще перших власників |
До речі, легендарно-анекдотичний комдив тоді справді воював на наших теренах і навіть бував у Станиславові. Тож у кожному жарті щось таки є…
У 1924 році до асортименту фабрики додалися лікери й денатурат. Для цього навіть збудували окремий цех. Але особливим попитом вони не користувались, і через шість років їхнє виробництво було згорнуте.
Тоді ж, у 1920-х, до родинної справи долучається син Лібермана – Бенедикт, який стає заступником батька. Нерухомість родини тоді оцінювали майже у три мільйони злотих, що давало їм підстави вважати себе чи не найбагатшими людьми в місті. На території фабрики спорудили віллу, де проживали родини Філіпа та Бенедикта Ліберманів, а також директора підприємства Шпербера. Цікаво, що ця вілла виявилася найдорожчим об’єктом на підприємстві – її вартість перевищувала вартість головного цеху!
Підприємливі власники намагалися завоювати й інші сегменти ринка. Вони тримали ферму з 60 коровами, а у 1938 році ввели в дію цех пастеризації молока із розливом у пляшки. Перед війною фабрика, на який працювали 86 осіб, виробляла 729 тонн дріжджів та 11 мільйонів літрів спирту. Філіпа та Бенедикта навіть називали «дріжджовими королями», оскільки 70% ринку цього продукту належало саме їм.
Непродумане бомбардування
Більшовики, яки прийшли до міста разом із сумнозвісним «золотим вереснем», успіхи Ліберманів оцінили скептично, фабрику націоналізували, а власникам дали копняка. Тоді ж підприємство отримало назву «Станіславський горілчаний завод» і приступило до випуску улюбленої продукції пролетарів.
За німців завод продовжував працювати за прямим призначенням. Найбільших втрат він зазнав при визволенні міста, коли радянські льотчики скинули на склад готової продукції 20 авіабомб. Напевно, хлопці просто не відали, що творили. І знову хтось знищив (чи вкрав) ректифікаційну установку.
А далі – цікаві дати. У липні 1944-го звільняють місто, а вже у серпні (!) починає працювати Станіславський лікеро-горілчаний завод, який невдовзі реорганізують у спиртогорілчаний комбінат. Напевно, це був перший відбудований об’єкт у місті. Оскільки ректифікатора не було, то на перших порах спирт доставляли зі Львова. Спочатку виробляли тільки звичайну та «Московську» горілки. Паралельно працював соко-морсовий цех, який розливав до 500 тонн плодово-ягідних виробів.
 Спиртзавод. Початок 1970-х років |
Війна за бальзам
У 1970-х роках завод, крім алкогольних напоїв, випускав спирт-сирець, кормові та хлібопекарські дріжджі, харчову вуглекислоту. Тоді ж освоїли випуск гірких настоянок «Яремче», «Славутич», «Кубанська степова» та навіть джину «Бриз». А у 1979-му побачила світ перша пляшка знаменитого «Прикарпатського бальзаму», який став справжнім брендом заводу.
Незалежність підприємство зустріло як Івано-Франківське обласне державне об’єднання спиртової та лікеро-горілчаної промисловості. У 1997 році ввели в дію спеціалізований цех з виготовлення горілки на експорт. Тепер про «Княгинин» довідались у Європі. Крім того, завод отримав декілька відзнак на міжнародних конкурсах, а у 2007 році йому надали статус «Виробник кращих вітчизняних товарів».
Рік тому підприємству довелося витримати справжню торгову війну. Тоді Станіславська торгова компанія випустила свій напій під уже брендовою назвою «Бальзам Прикарпатський». Княгинин звернувся до суду та виграв процес.
* Ректифікація (нім. Rektifikation) – розділення рідких сумішей, що містять два або кілька компонентів різної питомої ваги, багаторазовим випаровуванням суміші й конденсацією пари.
