В одному з фільмів про армію між героями відбувається діалог, який уже став майже крилатим:
– Бачиш ховраха?
– Ні.
– І я не бачу. А він є!
Саме так на сучасному фото за пізнішими будинками не видно симпатичного білого особняка. Але він є, хоч і виглядає нині дещо інакше, пише Репортер
У XVII-XVIII століттях тут проходив оборонний мур Станиславівської фортеці. Після 1812 року укріплення знесли, землю під ними продали. Тутешня ділянка відносилась до Заболотівського передмістя, мала номер 1, та належала містянину Малиновському.
Через півстоліття парцелю поділили навпіл. Один з «кавалків» (№ 143) купив Хуне Йонас, який у 1870-х спорудив на ній одноповерховий будинок у стилі класицизму з коринфським портиком* та двома крилами-ризалітами. Саме його ми бачимо на старій листівці. Будівля глибоко відступає від червоної лінії забудови вздовж тодішньої вулиці Вірменської. Теперішня адреса кам’яниці – Мельничука, 16.
Про пана Йонаса відомо небагато. Він народився у 1815 році, був євреєм, у документах фігурує як негоціант, тобто оптовий торговець. Мав ще будинок на вулиці Новгородській, який не зберігся. Поблизу свого особняка з портиком розбив чудовий сад із клумбами, доріжками та альтанками. Пізніше на місці цього скверику спорудять будинок польських залізничників, більш відомий як Будинок офіцерів. У переписі 1910 року власниками вілли й саду зазначені двоє – Йонас та Імердауер. Можливо, останній доводився зятем старому негоціантові.
Після Першої світової кам’яниця з житлової перетворюється на «освітянську». Від 1921 році тут розмістилась єврейська початкова школа, яка швидко розвивалась. Якщо при відкритті вона мала один клас із 15 дітей, то через 15 років – шість класів на 350 учнів.
У 1925 році тут почала діяти єврейська гімназія. Ймовірно, десь тоді надбудували другий поверх із підкресленням класицистичних рис споруди. Притік учнів був дуже великим. У 1931-му до лівого крила прибудували двоповерховий об’єм у стилі конструктивізму, а через шість років вимурували третій поверх (архітектор Ліппман).
Популярність закладів пояснювалась низькими цінами на навчання. Якщо в 1937 році, наприклад, у Лодзі місячний платіж становив 54 злотих, у Львові – 26, то у Станиславові брали 17. І це при тому, що єврейська гімназія була приватним закладом і не отримувала жодних державних субвенцій. Місцева преса наголошувала, що сюди віддавали своїх дітей незаможні, єврейська еліта надавала перевагу державним польським гімназіям.
Весь комплекс споруд називався «Єврейським народним домом». Навчальними закладами опікувалось «Єврейське товариство народної і середньої школи». Більшість предметів викладали польською, лише мову та деякі гуманітарні дисципліни – єврейською. Незважаючи на соціальний статус, викладачам гімназії непогано платили. Наприклад, у 1938 році директор Шульман отримував 520 злотих на місяць, вчителі – 200-320, при середній зарплаті в місті у 100 злотих.
У повоєнний час тут теж діяла школа, правда, не єврейська, а середня радянська. Спочатку це була школа № 5, де протягом 1944-1945 років викладав німецьку Тарас Іванович Франко. Пізніше школа мала № 9. У сімдесятих там випадково знайшли купу єврейських книжок, зокрема релігійних, які викладачі замурували у стіну перед приходом совітів. Перелякане шкільне керівництво наказало ті книги спалити.
В 1991-му школу ліквідували, учнів перекинули до ЗОШ № 3, а будинок передали російській громаді для створення гімназії. Але з того ніц не вийшло. З 1996-го особняком Хуне Йонаса опікувався економіко-правничий інститут. Нині виш ліквідований, старовинна кам’яниця затулена новобудовою і потрохи руйнується.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Івана Бондарева
Поштівка з колекції Максима Дутчака
