Зазвичай в якості ілюстрацій ми використовуємо оригінальні поштівки зі збірок місцевих філокартистів. Але правил без винятків не буває. Для цієї статті ми вперше взяли листівку з інтернет-форуму SkyscraperCiti, ще й досить посередньої якості.
Причина проста — жоден з франківських колекціонерів її не має. А сьогодні це єдине відоме зображення вулиці Шеремети, яка на початку ХХ століття називалась Трибунальською. Поштівку випустило станиславівське видавництво «Артісти», фотографи якого вміли вибирати цікаві ракурси, пише Репортер.
Поштівка з сайту skyscraperciti.com. Фото Ігоря Гудзя.
Є логічна закономірність — що ближче вулиця до центру, тим вона давніша. Шеремети не просто у центрі, а в середмісті, тобто в кільці фортечних мурів. Її історія почалась наприкінці XVII століття, коли Потоцькі звели собі палац на північно-західній околиці Станиславова. Тоді й виникла вуличка, яка з’єднувала магнатську резиденцію з площею Ринок. Її початкова назва невідома. Перше ім’я вона отримала вже після загарбання Галичини австрійцями. У колишньому монастирі тринітарів нова влада розмістила в’язницю та окружний кримінальний суд, який в народі прозвали трибуналом. Звідси й назва — Трибунальська. Хоча, інколи її називали Кримінальною.
Назва вулиці задовольняла всіх: австрійців, урядовців ЗУНР, поляків, перших совітів, німецьку окупаційну адміністрацію. Лише у 1958 більшовики схаменулись і нарекли її ім’ям червоного партизана Петра Шеремети. У 1922 році він у складі невеликого спецзагону переправився з Радянської України через Збруч до Галичини і намагався підняти тут антипольське повстання. Не вдалося. Після кількох акцій партизанів заарештували польські прикордонники і незабаром стратили на подвір’ї Чортківської тюрми. За логікою, давно пора повернути вулиці історичну назву, тим більш, цього вимагає президентський указ про декомунізацію.
Як уже згадувалось, поруч, на вулиці Старозамковій, містився кримінальний суд, а в підвалі — тюрма. За Австрії смертні вироки виконували біля ратуші, тому злочинців на страту провадили вулицею Трибунальською. Із цією «Зеленою милею» пов’язаний історичний анекдот, який записав історик Садок Баронч. Події відбувалися восени 1828 року.
На шибеницю вели опришка. Йшов дощ, дорога нагадувала величезну калабаню, а тротуари — болото. Злочинець безперервно повторював: «Але ж то багнюка, але ж то біда». Одному з конвойних це набридло і він дорікнув опришкові: «А тобі чого скаржитись? Ти ж там і залишишся, а нам ще вертатись».
Тепер перейдемо до старої поштівки. Найближчий будинок ліворуч має теперішню адресу Шеремети, 6. Зовні він не показний, але це найстаріший житловий будинок міста, якщо не брати до уваги палац Потоцьких. На мапі, складеній російським капітаном Ширковим у 1768 році, він разом із сусідніми кам’яницями позначений як «доми тутешніх начальників». Будинок двоповерховий, розміщується у торці кварталу, тому має три фасади.
Перша згадку про будівлю містить протокол вірменського війтівського суду 1788 року, де вона фігурує як «наріжна кам’яниця при костелі тринітарським, зазначена під №3». У документі йдеться, що власник Сотовський продав її настоятелю вірменської церкви Домініку Антонєвичу за 4600 злотих. Надалі господарі змінювались часто: Вікентій Абгарович (1822), Мойзеш Кіндлер (1870, 1880), який відбудовував будинок після Мармулядової пожежі, Давід Діаманд і його спадкоємці (1890, 1910). Останнім власником перед більшовицькою націоналізацією був якийсь Й. Файль.
На першому поверсі розміщувались заклади, які традиційно були пов’язані із хімією. За Австрії тут торгували гасом і нафтою, за Польщі успішно працювала фірма «Петроль», а в післявоєнний час — майстерня хімчистки і фарбування одягу. Нині фасад старовинної кам’яниці потерпає від засилля недолугої реклами, яка ж ніби є рушієм торгівлі.
