Автори не помилились у заголовку й на старовинній поштівці видавця Шраєра не один, а два зблокованих будинки. Їхні теперішні адреси — вулиця Тарнавського 22 і 24.
Збудували кам’яниці майже одночасно — близько 1902 року. Власником правої був міський радний (депутат міськради) та відставний радник крайового суду українець Владислав Луцький (1841-1911). Його можна віднести до когорти станиславівських олігархів. Крім згаданих будинків, Луцький ще мав гарну віллу в парку (Шевченка, 100) і пансіонат у Яремче. В 1900 році його обрали керівником Дорянської ґміни і своє подальше життя він пов’язав з Яремче, де й був похований, пише Репортер.
Поштівка з колекції Олега Гречаника. Фото Ігоря Гудзя
А поки Луцький розвивав туризм у Карпатах, віллою керувала його дружина Антоніна, яку перепис 1910 року подає як власницю. Лівіше від своєї вілли Луцький спорудив будинок для доньки Клементини. Перед приходом совітів власницею маєтків була саме Клементина, яка разом із служницею проживала у квартирі №1 батьківського будинку. Тут же, у квартирі №4 мешкала її 85-річна мати Антоніна, теж із покоївкою. Інші помешкання Луцькі здавали квартирантам.
Цікава постать молодого чоловіка, який позує фотографу перед кам’яницями. За Австрії власники нерухомості нерідко потрапляли у кадр, але це точно не господар, адже на момент виходу поштівки (1904 рік) Владиславу Луцькому давно перевалило за шістдесят. Може, зять? Теж навряд, оскільки в останньому польському довоєнному переписі пані Клементина все ще носила прізвище Луцька. Так чи інакше, але стоїть той молодик на фоні модернової цегляної огорожі. Вона була спільною для обох будинків і зайвий раз підкреслювала спорідненість власників.
Обидві кам’яниці є характерним прикладом палацового будівництва заможних мешканців Станиславова початку ХХ століття. За архітектурним виконанням вони близькі до садибного стилю стилізаторського модерну. Правий будинок мав по лоджії на кожнім поверсі, а завершувалась споруда криволінійним аттиком, прикрашеним ліпниною. На поштівці проглядається щось подібне на герб, який нині не зберігся. Посередині внутрішнього подвір’я був розбитий шикарний квітник, поруч облаштовано місце для розвороту карет.
Кам’яниця панни Клементини теж цікаво декорована. Частина фасаду другого поверху викладена скляними блоками синього та голубого кольору, що збагачують монотонну площину стіни та створюють цікаві світлові ефекти. А ще будинок на Тарнавського, 24 має справжню родзинку. Чи то Луцький захоплювався античною міфологією, чи намагався підкреслити, що будинком володіє дівчина, але наказав розмістити на наріжнику балкона статую Артеміди. Може бути й інше пояснення. У давніх греків ця богиня відповідала за мисливство, а пан Володимир часто пропадав у Карпатах з рушницею. Хоча деякі дослідники вбачають у скульптурі не богиню, а «Янко Музиканта» роботи львівського майстра Петра Гарасимовича.
Після війни будинок належав вчительці Яцикевич-Секреті, яка доводилась далекою родичкою станиславівському єпископу-помічнику УГКЦ Івану Лятишевському. Після сталінських в’язниць і таборів хворий єпископ повернувся до міста та оселився на віллі. Тут він таємно проводив служби Божі, тут і помер у 1957 році. Тепер це звичайний житловий будинок на три квартири.
Особняк Володимира Луцького за радянських часів використовувався як громадська споруда. З 1966-го там був обласний відділ РАГСу та палац урочистих подій, тож не одне покоління франківців зареєструвало шлюб у цьому особняку. Потім заклад перемістився на площу Ринок і споруда отримала нового власника. 14 жовтня 1997 року тут відкрився Обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Якщо хтось із читачів чує про такий вперше, то радимо відвідати. Не пошкодуєте.
