Давайте прогуляємось однією тихою вуличкою, яка сто років тому відігравала роль «станиславівської Кончі-Заспи». Вона й сьогодні є елітним районом міста. Йдеться про вулицю Тарнавського, яка за Австрії називалась ім’ям поета Юліуша Словацького, пише Репортер.
Поштівка з сайту Skyscraperciti.com. Фото Ігоря Гудзя
На старій поштівці на передньому плані бачимо два будинки. Той, що ближче до нас, має сучасну адресу Тарнавського, 20, а наступний – 18. З нього й почнемо.
Як і більшість споруд на цій вулиці, він споруджений у стилі сецесії. Має досить складну конфігурацію – фасад розділений на три частини, кожна з яких має різну висоту. Центральний ризаліт із мансардою надає будинку масштабу. Балконна плита спирається на три профільні консолі, оздоблені масками у вигляді жіночих голів. Головний вхід розташований у правому крилі, яке завершується вежею, що покрита оцинкованою бляхою.
Отже, кому належав цей затишний особняк і коли він збудований?
У переліку будинків на вулиці Словацького 1900 року його ще нема, натомість перепис 1910-го називає його власницею пані Сюзанну Цетвінську. Тобто його спорудили десь у цьому проміжку. Звузити хронологічні рамки допоможе поштівка з колекції Зеновія Жеребецького зі штемпелем – 18 січня 1904. Там будинок видно чітко. Пейзаж на фото літній, тобто знімали не пізніше 1903 року…
У газеті «Кур’єр Станиславівський» Сюзанна Цетвінська згадується лише один раз. 10 вересня 1911 року вона дякує всім, хто прийшов на похорон її чоловіка Клеменса. Схоже, саме він збудував віллу. Як показали подальші дослідження, цей добродій запросто міг собі таке дозволити.
Клеменс Цетвінський народився у 1827 році в родині польського шляхтича. Під час революції 1848-го був офіцером третьої роти польської народної гвардії у Львові та пережив нищівний обстріл міста австрійською артилерією. Після завершення університету придбав села Іваниківка і Радча, а після смерті батька успадкував ще й весь його маєток. Коли у 1863-му спалахнуло повстання у польських губерніях Російської імперії, Національний уряд призначив Клеменса начальником станиславівського округу. Щоправда, до відкритого протистояння у Галичині тоді так і не дійшло.
Після поразки визвольних змагань Цетвінський зосередився на власній кар’єрі і досяг неабияких успіхів. Він був віце-маршалком Богородчанського повіту (аналог заступника голови райради), служив скарбовим комісаром, ініціював заснування Банку залічкового у Станиславові. Фіналом його кар’єрного зростання стало крісло секретаря станиславівської повітової ради. 1 липня 1903 року чиновник пішов на пенсію. Місцева преса писала, що під час довголітнього перебування на цій посаді він зробив чимало добрих справ, був чесним і сумлінним службовцем, селяни його поважали, а він із ними завжди тримався просто та ввічливо.
Про подружнє життя повітового секретаря ми довідаємось… з некрологу. Там написано, що 1 січня 1904-го, у віці 53 років, померла дружина колишнього повітового секретаря Ванда Цетвінська з Бялецьких. Вона була власницею села Голинь, де й відійшла у кращий світ. Того року пану Клеменсу було вже 77, але він довго не горював і незабаром одружився вдруге – на вже знайомій нам Сюзанні.
А ще старий Цетвінський мав один бзік. Він ніколи не відправляв листівок з різдвяними чи великодніми вітаннями і не купував вінків на похорони колегам. Їх грошовий еквівалент Клеменс жертвував на користь благодійного товариства святого Вінцента. Цікаво, що коли Цетвінський помер, Польська каса позичкова перерахувала 20 корон селянській бурсі імені Костюшка, а не на вінок померлому.
Comments are closed.