Історія цього будинку почалася зі скандалу. Наприкінці ХІХ століття територію між сучасними вулицями Грушевського, Гончара та Франка займав величезний млин Германа Імердауера. У 1895 році він одержав крупне державне замовлення на спорудження будинку скарбової дирекції.
Його мали звести на задньому подвір’ї млина. Польські забудовники не могли пробачити, що єврейська фірма обскакала їх у тендері, тож преса критикувала місце майбутньої будови, закидалося, що воно далеко розташоване від центру, пише Репортер.
Поштівка з колекції Олега Гречаника. Фото Ігоря Гудзя
Втім, потуги конкурентів виявились марними. Будівельні роботи розпочались на початку літа того ж року, а в жовтні наступного начальство вже перерізало стрічку на вході у кам’яницю на теперішній вулиці Франка, 19.
Невідомий архітектор дотримувався класичного напрямку пізнього історизму, що був характерний адмінбудівлям того періоду. Перший поверх — рустований, імітує масивність кам’яної кладки, другий візуально «легший», але дещо перенасичений віконним декором. Над віконними прорізами поміщені геральдичні необарокові рельєфні щити в обрамленні картушів, що виконують роль замкових каменів. Вікна третього поверху декоровані скромніше. Аттики на даху раніше увінчували масивні гіпсові вази, а по центру розміщувався барельєф з австро-угорським гербом та якась фігура. На жаль, «даховий» декор до наших часів не зберігся.
Цісарсько-королівська дирекція скарбового округу в’їхала у свій новий офіс 30 січня 1897 року. Тут містились канцелярії, головна податкова управа, митна управа, скарбова варта. Бачимо, що австрійці не роздували адміністративний апарат, і персонал дирекції з успіхом заміняв теперішніх податківців, митників і працівників казначейства. Топ-менеджери, крім високої зарплати, отримували бонус у вигляді службового житла — кам’яниця мала чотири квартири для чиновницьких сімей. Водночас у глибині двору звели триповерховий будинок під управу тютюнової монополії, тютюновий склад і магазин.
За тодішньою практикою держава орендувала споруди в Імердауера, який залишався їхнім власником. Але у 1912-му дирекція збудувала собі власний будинок на сучасній вулиці Грушевського, 31 і «халява» пана Германа урвалась. Однак хитрий єврей знайшов підхід до державних чиновників і в березні 1914-го підписав 25-річний контракт із військовим відомством. За його умовами, в будинку мав квартирувати батальйон ландверу (крайової оборони). Не встигли солдати облаштувати свої казарми, як почалася Перша світова, місто захопили росіяни.
У повоєнні часи тут недовго діяв епідемічний шпиталь, а від літа 1922-го медиків знов потіснили військові. Відтоді там розмістились штаби гарнізону та 11-ої Карпатської піхотної дивізії Війська Польського, якою керував генерал Казимир Орлик-Лукоцький. Крім службових кабінетів, тут були ще офіцерські квартири, однак частина будівлі стояла пусткою. У місті лунали голоси, аби військові помінялись будинками з Другою польською гімназією, яка тіснилась у малому будиночку. Військові довший час не реагували, а у 1938-му забрались до своєї новозбудованої кам’яниці на Грюнвальдській.
Цікаво, що будівля на Камінського все ще належала родині Імердауерів і незабаром вони знайшли нового квартиранта. Цього разу ним виявилась міська управа на чолі з президентом Станиславова Францішком Котлярчиком, який тут же й мешкав – у квартирі №5.
Напевно Імердауери ще багато разів міняли орендарів, але прийшли совіти і кам’яницю націоналізували. До й одразу після війни тут містилось міське управління НКВС/МВС. У дев’яностих в підвалах виявили 116 видряпаних в’язнями написів, а на подвір’ї — братську могилу з рештками 15 замордованих людей.
Протягом 1956-1962 у споруді діяла школа-інтернат, що поступилася місцем спеціалізованій школі І-ІІІ ст. №5 з поглибленим вивченням німецької мови.
