Краєзнавці люблять згадувати 1866 рік, коли через Станиславів провели залізницю. Натомість про 1873-й майже не кажуть. А дарма, адже тоді у нас збудували перший газовий завод. Навіщо?
До ери газових плиток було ще далеко. Тоді газом освітлювали вулиці та приміщення — старожили пам’ятають, як ще у 1980-х у будинку каси ощадності висів на стіні газовий ріжок, пише Репортер.
Фото Ігоря Гудзя
Виготовляли газ шляхом спалювання вугілля. Його збирали у спеціальні ємності — газгольдери, а потім по трубах підводили до ліхтарів. Газові заводи розташовували у найнижчих районах міста. Адже газ легший за повітря — вгору він піднімався самостійно. Перша станиславівська газовня була у підніжжя валів, навпроти теперішнього продуктового ринку.
Йшли роки, місто розросталося, старий газозавод уже не забезпечував усіх потреб та й розташовувався майже у центрі міста. Це було небезпечно, тож у 1900 році міська рада вирішила будувати нову газовню — на околиці. Ділянка перебувала у комунальній власності і називалась «Лан за Бельведером».
Директор підприємства пан Дзюжинський спеціально їздив на паризьку виставку 1900 року та на газозаводи Відня й Цюріха за досвідом. Проект розроблявся у технічному бюро магістрату. Передбачалося спорудження виробничого корпусу, складів та адмінбудинку. За конкурсом право на будову здобули підприємці Шльосс і Пфеффер. Внутрішнє обладнання доручили фірмі Бредта з Отинії. Фабричний високий димар будували браття Шлеєн зі Львова, резервуар для газу — теж львівські «Джованні Жуліані і Син». Роботи мали бути виконані до 15 жовтня 1902-го, за кожен «зайвий» день — неустойка 200 корон. І все ж таки у терміни не вклалися. Фірма Бредта установила обладнання з двомісячним запізненням. Пробний пуск відбувся 27 грудня.
Новий завод був розрахований на 2000 кубометрів зрідженого газу щоденно, з можливістю збільшення виробітку вчетверо без розширення площ. Той газ дещо відрізнявся від сучасного. Насамперед, в ньому був відсутній одорант — речовина для запаху. Газ початку ХХ століття майже нічим не пахнув і, можливо, через це вважався цілющим. Лікарі навіть прописували пацієнтам «прогулянки на чистому повітрі, поруч із новим газозаводом».
У 1903 році Станиславів повністю перейшов на газове освітлення вулиць, випередивши Львів і Краків.
На старій поштівці ліворуч бачимо виробничий корпус, а правіше — адмінбудинок. Він був зданий в експлуатацію в 1902 році, дата будови викладена на сходах при вході з лівого торцевого боку. Саме тут працював інженером Антоні Деблессем. У часи ЗУНР він очолив польський рух опору. Найчастіше конспіратори Польської Організації Військової (ПОВ) збирались у газовні, яка була за містом. Підпільники приходили туди начебто сплатити за газ чи придбати паливо. 25 травня 1919 року, напередодні вступу регулярної польської армії, бойовики ПОВ здійснили у Станиславові успішний переворот.
Тепер корпуси старої газовні входять до комплексу споруд ВАТ «Івано-Франківськгаз», там містяться підприємства газового сервісу, хоча рекламні вивіски на сучасному фото свідчать, що частина приміщень здається в оренду приватним фірмам.
Будинок дирекції вважається унікальним взірцем тогочасної адміністративної споруди промислового підприємства. В радянський час, дотримавшись старовинного стилю кам’яниці, надбудували третій поверх. Тоді ж зник димар виробничого корпуса.
І ще одна важлива деталь: видавці поштівки помилились із підписом. Газовня стояла не на вулиці Баторія (Короля Данила), а на Фабричній. За Польщі її перейменували на честь художника Семирадського, потім вона носила ім’я радянського лейтенанта медслужби Каті Матросової, а від 1993-го це вулиця Ленкавського.
