Цю поштівку запросто можна використовувати у будь-якому краєзнавчому квесті, адже краєвид змінився до невпізнанності. Хоча, певні зачіпки є. Наприклад, триповерхова кам’яниця, яка нині має адресу: вулиця Грушевського, 33-35.
Впритул до неї повним ходом триває будівництво цегляного будинку, який поки що стоїть без даху. Відомо, що його завершили у 1906-му, тому й поштівка датується цим періодом, пише Репортер.
Поштівка з колекції Олега Гречаника. Фото Ігоря Гудзя
Однак нас цікавить хатинка навпроти – та, що з колонами. Перед входом видно вивіску «Цукерня». Прізвище власника не вказане, але сучасна дослідниця побутового Станиславова Олена Бучик зуміла встановити, хто володів закладом. Газета «Кур’єр Станіславовський» від 20 березня 1904 року подала рекламу цукерні Генріки Маєрановської по вулиці 3 Мая, тобто Грушевського. Перед Великоднем господиня не накрутила ціни, як роблять наші підприємці, а навпаки – зробила суттєві знижки. Так, торти 25 видів коштували від 1 злотого ринського (зазвичай ціни стартували від 1,50), баби від 80 центів, значно подешевшали перекладанці, мазурки, паски, інше печиво. Також реклама дає зрозуміти, що, крім випічки, у цукерні торгували шоколадом, цукерками, медом, австрійськими та угорськими винами.
Напевно, успіхам закладу хтось сильно позаздрив, і невдовзі на неї відбувся справжній рейдерський наїзд. У «Кур’єрі» за 1906 рік Генріка Маєрановська доводить до громадськості, що заяви колишнього чиновника магістрату Йозефа Рарогевича, нібито він є співвласником цукерні на вулиці 3 Мая, 34, безпідставні й неправдиві, а єдиною законною власницею є вона сама. Невідомо, чим завершився наїзд Рарогевича, але наступного року в рекламі фігурує вже інше прізвище, і тепер це не просто цукерня, а ще й покій для снідань Генріха Каліни. Хоча асортимент залишився незмінним.
А хочете зазирнути всередину цукерні? У цьому нам допоможе російський військовий кореспондент Микола-Брешко-Брешковський, який був тут під час Першої світової. В його книзі «Дика дивізія» є такі рядки:
«Кожне маленьке містечко австрійської Галіції прагнуло походити якщо не на Відень, то хоча б на Львів. Це наслідування проявляється, головним чином, у наявності двох-трьох кафе чи, по-місцевому, цукерень.
Нехай у цих цукернях за весь день випивався якийсь жалюгідний десяток склянок кави з молоком, з’їдалося кілька тістечок, і місцеві чиновники грали дві-три партії на більярді. Нехай, але й кава, і тістечка, і сухе клацання куль у диму дешевих сигар і папірос – усе це разом давало блідий відголосок того життя, яке бурлить і клекоче у блискучому, прекрасному й недосяжному Відні. Коли почалась війна, і російська армія зайняла Галіцію, справи місцевих кав’ярень не лише поправились, а й стрімко пішли вгору. Кава й тістечка відійшли в історію. Російські офіцери щедро платили і замовляли старе угорське вино, лікери, шампанське».
Можливо, росіяни перетворили вишукану цукерню на якийсь алкопритон, бо ж за Польщі вона вже не згадується у жодному довідникові.
Після Другої світової у будинку розмістили великий книжковий магазин. Пізніше він розпався на кілька крамниць під одним дахом: «Ноти», «Художня книга» і «Букініст». На початку 1980-х усі заклади перебрались до інших приміщень, а стару хатину знесли. На її місці влаштували міську дошку пошани. Це було цілком логічно, адже навпроти розташовувався міськком партії.
Із настанням Незалежності дошку демонтували, повним ходом закипіло будівництво, але незабаром припинилось. Подейкували, що там мали зводити фешенебельний готель за австрійським проектом, але інвестори пересварились, тож будову заморозили. Потім цегляну коробку придбала держава, і після ґрунтовної реконструкції архітектора Володимира Качмара у 2002 році тут відкрили офіс Нацбанку.
