На початку 1950-х вулиця Товарна мала у Станіславі дурну славу. Люди намагались обходити її стороною, у гості туди ніхто не ходив, навіть мешканці сусідніх районів воліли за краще зробити гак, ніж скоротити нею шлях.
Річ у тім, що на Товарній жили колишні вояки УПА, які після арешту погодились працювати з радянськими спецслужбами, пише Репортер.
Ліки проти страху
Мешканці Товарної поділялись на дві категорії. До першої належали ті, хто беззаперечно перейшов на бік совітів, обагрив руки у крові своїх колишніх побратимів і зворотної дороги вже не мав. Вони робили все, аби вислужитись перед начальством. За це чекісти платили їм премії, забезпечували санаторними путівками, навіть купували приватні будинки. Ось що писав про них сучасник: «Ці люди втратили найменші почуття, розмовляють російською, дружин мають з найгірших жінок міста, найбільшу цінність для них мають гроші, які отримують за кров народу…».
Читайте: Втеча з радянського «раю». Яким було життя перевербованих бійців УПА у Станіславі (ФОТО)
Іншу категорію становили люди, які пішли на співпрацю з чекістами не за гроші, а для уникнення розстрілу чи Сибіру. Їм було морально важко брати участь в операціях проти повстанців. До того ж, вони усвідомлювали, що рано чи пізно таке подвійне життя закінчиться. Агент «Мирний» згадував: «Ходили чутки, що, коли ліквідують підпілля, то всіх нас повинні знищити. У зв’язку з цим багато саботували роботу, щоб підпілля довше існувало і можна було більше пожити».
А ще на Товарній панував страх. Агенти боялися керівництва з МДБ, боялися своїх «старших товаришів», які могли закласти органам чи, як не раз бувало, просто застрелити за нелояльність під час бойового виїзду. Долати страхи допомагала горілка. Чекісти не заперечували та й самі любили випити. Знову слово агенту «Мирному:
«Ті працівники, які були з нами, навчили нас добре пити. І не дивно, що пиячили сильно. В підпіллі я не був п’яницею і горілки не люблю, але на Шкарповій (польська назва вулиці Товарної – авт.) сильно прив’язався до неї, навчився пити… Я справді пив тому, що ніколи не був спокійний, завжди був засмучений. Я думав, що мене все одно, не сьогодні, то завтра арештують і я не буду ходити. Те ж саме думали багато новачків».
Кашкетологія від майстра. Франківець раритетом може умундирувати цілий взвод солдат (ФОТО)
Шестеро вийшли в путь
Страх мешканців Товарної був небезпідставним. З агентами, поведінка яких здавалась совітам підозрілою, траплялися дивні речі. Когось збивала машина, у когось раптом ставався інсульт, хтось виїжджав, ніби на роботу, до Східної України і зв’язок із ним обривався. Альтернативою була втеча. Так, у січні 1952 року втік до лісу агент «Зеленський». Під цим псевдонімом ховався Лука Гринішак – колишній керівник СБ Надвірнянського надрайонного проводу ОУН «Довбуш».
Але наймасовіша втеча відбулася навесні того ж року. Серед мешканців Товарної найбільший авторитет мав надрайонний провідник Надвірнянщини майор «Хмара», Петро Мельник і провідник Лисецького районного проводу поручник «Сокіл», Микола Корж. Співпрацювали вони мляво, чекістське керівництво їм не надто довіряло, а між «Соколом» і куратором капітаном Шиманко часто виникали гострі словесні сутички.
Поступово коло заколотників збільшувалось. До них примкнув брат «Хмари» – рядовий упівець Іван Мельник «Залізняк» та його дружина Василина Гутник – машиністка Яремчанського районного проводу «Мирослава». Гаряче підтримав ідею піти до лісу кущовий провідник Андрій Жолобчук «Галайда». Шостим став уже знайомий нам агент «Мирний» – провідник Яремчанського проводу Антон Вадюк «Дуб». Незадовго перед цим, під час спецоперації, він випадково розконспірувався і тепер щодня чекав, коли його «спишуть за непотрібністю».
Тікати вирішили ввечері 26 квітня 1952 року. Перед тим розібрали автомати, уклали їх до валізи. Аби не привертати зайвої уваги, розділились на групи по дві людини і в різний час вийшли з квартир. Зустрілись на східній околиці Станіслава – за мостом через Бистрицю-Надвірнянську. Незабаром зупинили вантажівку, яка їхала до Коломиї. Водію грошей не пожаліли, і він довіз їх аж до села Сопів. Подальший шлях проходив лісом, через Чорний Потік до Жаб’єго, тобто Верховини. Як писав поручник «Сокіл»: «Тільки на вершинах Карпат людина відчувала себе дійсно вільною і незалежною від МДБ. Наша мрія здійснилася. Ми повернули собі втрачену волю».
Кінець дільниці
Відсутність шістьох спецагентів зауважили лише через 14 годин. 27 квітня 1952 припадало на неділю, але в управлінні МДБ Станіславіської області на вулиці Чекістів (теперішня Сахарова) усі були на своїх місцях. Втеча стала для них справжнім ляпасом. Треба було зрозуміти, чого так сталося, покарати винних і знайти втікачів.
Історики Степан Лесів та Ярослав Коретчук у книзі «Вогні повстання» наводять цікавий документ. Це таємна доповідна міністру держбезпеки СРСР про події на вулиці Товарній. Її автор, заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-лейтенант Михайло Поперека, стисло викладає результати службового розслідування:
«Переважна більшість спеціальних агентів, яких в УМДБ Станіславської області було близько 40 осіб, розміщені для проживання в спеціально відведених будинках і квартирах на одній із околиць м. Станіслава. Ці будинки розташовані настільки невдало, що не тільки всі агенти знали один одного і спілкувались між собою, але і місцеві жителі знали, що тут живуть колишні бандити, які співпрацюють з органами МДБ… Виховна робота серед спеціальної агентури не проводилась. Оперативні працівники, яким формально було доручено проводити бесіди на політичні теми, в кращому випадку обходились тим, що доручали їх вести нещодавно захопленим бандитам. Ніякої організованої роботи по перевірці спеціальної агентури вже після вербування не велось…».
Брама Потоцьких і старі казарми. Франківськ на ексклюзивних фото сторічної давнини (ФОТО)
Чекісти зробили висновки. Першим ділом перевірили весь склад спецагентів, при чому сім не надто надійних таємно заарештували. «Бандерівська дільниця» також припинила існування. Перший секретар Станіславського обкому КП (б) У товариш Щербак виділив житло одруженим агентам у різних частинах міста, відтак багато екс-упівців назавжди залишили вулицю Товарну.
Крайніх теж знайшли. Наказом міністра держбезпеки СРСР полковнику Костенку (який тоді вже керував управлінням) оголосили догану. Його заступнику, майору Форманчуку – сувору догану, а куратора спецагентів капітана Шиманко арештували на 20 діб, після чого понизили на посаді до старшого оперуповноваженого та перевели до районного відділу МДБ.
Знайти і знищити
На пошуки втікачів кинули спеціально створену оперативну групу. Після кількох агентурних заходів вийшли на «Мирославу», що переховувалась у селі Яблунька. Її затримали 9 лютого 1953 року.
На допитах вона зламалась і почала говорити. Де решта втікачів, вона не знала, але видала людей, які мали зв’язок із майором «Хмарою». Саме його емдебешники вважали ворогом № 1.
Паралельно вдалося отримати дані про місце перебування поручника «Сокола» і «Галайди». 7 квітня 1953 обидва були вбиті під час спецоперації.
27 квітня у засідку потрапила решта втікачів. «Хмара» загинув у перестрілці, важкопораненого «Залізняка» захопили чекісти, а «Дубу» вдалося вирватись.
Щоправда, довго на волі він не був. 7 липня завдяки провокатору «Дуб», він же колишній агент «Мирний», знову опинився в руках МДБ. Разом із пораненим «Залізняком» їх повторно перевербували, присвоїли нові оперативні псевдоніми. Обидва далі співпрацювали з органами. Після придушення повстанського опору їх перевчили на водіїв та відправили на постійне проживання до Снятина. Там вони й прожили до глибокої старості.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.