28 листопада 1943 року у Ворохті гестапівці показово розправилися з 10 українцями. Це була помста за вбивство німецького солдата на 11 кілометрі в напрямку Говерли. Тоді нацисти дали знати, що наступного разу розстріляють уже 50 людей. Про це заявив шеф станіславівського гестапо Оскар Брандт. Більше масових розстрілів у селищі не було, а та сумна подія надовго закарбувалась у людській пам’яті, пише Репортер з посиланням на спогади місцевого пароха Миколи Куницького.
В очікуванні розправи
Новина про вбивство німецького солдата 26 листопада швидко облетіла Ворохту. Священник Микола Куницький у своїх спогадах «Розстріл 10 українців у Ворохті» писав, що наслідків побоювалися усі. Навіть на недільну відправу 28 листопада прийшло обмаль людей, наче передчували лихо.
І недаремно. Після недільної Літургії на Миколу Куницького вже чекали гестапівці. Він пише, що побачив вантажівку з німцями й лопатами. Зрозумів, що когось будуть вбивати й ховати. У той момент був впевнений, що стане одним із страчених.
Усе відбувалося біля вілли «Маскотте». Микола Куницький спостерігав, як поляки із Баудінсту (напіввоєнізовані формування, створені німцями під час Другої світової війни) закопували в землю привезені стовпи. За його словами, поляки робили це з радістю, бо вже знали, кого будуть страчувати. Частина гестапівців доглядала за робітниками, кілька стерегли священника, а решта ловили по селищу людей. Зганяли всіх – не лише чоловіків, але й жінок і дітей, які плакали від страху. Тоді в очікуванні розправи були всі.
Читайте: Хроніка одного розстрілу. Як гестапо у Станиславові стратило 27 патріотів
«Хай живе Україна!»
Відтак до людей звернувся шеф станиславівського гестапо Оскар Брандт. Кричав, що в убивстві німецького вояка винні «українські бандити». Тому у відповідь розстріляють 10 в’язнів, які перебували у станиславівській тюрмі. Раніше вони мали бути помилувані, хоч і обвинувачували їх «за сприяння українським бандитам». Усі, хто був на місці страти, зітхнули з полегшенням, пише парох. Мовляв, їх не розстрілюватимуть. Але важко було усвідомити, що покарання понесуть невинні люди.
Німці почали витягувати з авто засуджених. За словами Миколи Куницького, хлопці не мали верхньої одежі. А надворі було 12 градусів морозу. Самі вони не могли зробити й кроку. Були, наче живці мерці, які спокійно чекали свого вироку.
Коли першу п’ятірку в’язнів прив’язали до стовпів, вони перед залпом вигукнули: «Хай живе самостійна Україна! Геть з німцями!». Кричали й пароху: «Прошу переказати нашим вдома, що ми загинули у Ворохті». Тих, хто після пострілів ще був живий, добивали з револьвера.
Німці закопали страчених у спільній могилі біля села Татарів. І лише через 50 років, завдяки громадській організації «Меморіал», відбулося перепоховання у Надвірній, біля собору Благовіщення Пресвятої Діви Марії.
Нині у Ворохті про ту криваву подію свідчить пам’ятний Хрест, де щороку моляться за невинні душі закатованих патріотів. Так було й цього року, пишуть на сторінці Ворохтянської селищної ради.
Список розстріляних:
- Стефан Бучко, 1925 року народження, село Залуква
- Стефан Дем’янчук, 1927, Надвірна
- Володимир Кіца, 1909, Калуш
- Микола Костик, 1907, Калуш
- Іван Левицький, рік народження невідомий, Надвірна
- Юрій Лучка, 1907, Росільна
- Василь Наливайко, 1909, Надвірна
- Іван Німчук, 1909, Ямна
- Омелян Сливка, Калуш
- Євген Полотнюк, 1906, Микуличин, чоловік письменниці Ірини Вільде.
Січовий стрілець з Покуття
Окремо слід згадати постать пароха Миколу Куницького, який сам був пов’язаний із національним рухом. Уродженець покутського села Виноград, що на Городенківщині, ще в юні роки вступив до Січових стрільців, а з часом і до Української Галицької Армії.
Згодом Куницький вирішив присвятити своє життя Богові. На священника його висвятив владика Григорій Хомишин.
У 1941 році парох пережив розстріл. Коли до Ворохти прийшли угорці, поряд з багатьма безчинствами вони почали розбирати механізми на лісокомбінаті. А там працювали 400 ворохтянців. І вони, звичайно, прибігли до пароха по допомогу.
Оскільки священник знав німецьку мову, то пішов з окупантами на переговори. А ті натомість його арештували. За словами дослідниці Гуцульщини Світлани Флис, Куницького спершу розіп’яли й пустили кілька куль вище голови. Познущавшись, його та кількох ворохтянців кинули до коломийської в’язниці, де з дня на день вони очікували страти. Але цього, на щастя, не сталось. Миколу Куницького, як і інших мешканців Ворохти, врятував Григорій Хомишин.
Микола Куницький за 12 років зробив для Ворохти чимало. Та з приходом радянської влади виїхав спершу до Парагваю, а відтак до Аргентини. Там продовжував служити в українській церкві. Свою повагу до нього ворохтянці засвідчили в меморіальній дошці на фасаді парафіяльного храму у 2007 році на честь 110 річниці від дня народження Миколи Куницького.
Авторка: Юлія Марцінів
Comments are closed.