У “бандерівському полоні”. В мережі з’явилися протоколи допитів повстанців 1940-х років

Про боротьбу ОУН і УПА історики часто дізнаються з протоколів допитів повстанців, які потрапили до рук НКВС. Втім, націоналісти теж не здавалися без бою — до їхньої служби безпеки у бурхливі 1940-ві теж потрапляло чимало цікавих осіб, про що свідчать протоколи допитів націоналістичної спецслужби, викладені на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху (всі цитати — з цього архіву), повідомляє ZN.

Хто ж і як опинявся у “бандерівському полоні”?

З полону до полону

7 жовтня 1943 р. бійці сотні УПА “Сіроманці” затримали чотирьох бійців татарського батальйону, що був у складі вермахту. Протокол їх допиту ілюструє шлях, який проходили тисячі військовополонених у часи Другої світової війни. Оточені німецькими військами, вони не мали іншого виходу, як здатися в полон. Втім, у полоні теж було не краще: “Спочатку майже шість днів нічого не їли, а коли хто з цивільного населення до них наближався, щоби дати їм кусок хліба, того німці розстрілювали”.

До теми. Бібліотека Нью-Йорка виклала світлини аксесуарів та прикрас у Карпатах 1920-х років(ФОТО)

Табором був шмат землі, оточений колючим дротом. Щодня від голоду й холоду вмирало по 100–200 людей. Тому не дивно, що коли оголосили набір до татарського батальйону, полонені вирішили випробувати долю. Після вишколу в Радомі (Польща) їх відправили до Стрия на Львівщині. У вересні 1943 р. бійці опинилися в Долині (нині Івано-Франківської області), де охороняли мости й залізниці. Нестача харчів і нелюдське поводження з боку німців змусили татар утікати. 21 вересня вони залишили службу і рушили на схід, “щоби дібратися до своєї сторони або получитись з якими-небуть партизанами”. Так вони й потрапили до рук “Сіроманців”.

З того ж протоколу дізнаємося, що полоненим сподобалось у повстанському таборі. Вони сумлінно виконували свої обов’язки і не хотіли кидати “Сіроманців”, кажучи, що “хотять боротися з українцями проти більшовиків та німців за краще життя”. Але вірити їм на слово повстанці не квапилися — на момент складення протоколу, 9 жовтня 1943 р., полонені ще перебували під пильним наглядом.

26 жовтня до повстанців потрапив іще один військовополонений — сумчанин Олександр Савченко, який за кілька днів до цього втік з вагона на станції Клевань. Він рухався в напрямку фронту, щоб знову приєднатися до Червоної армії, але потрапив до її противників. На допиті бранець розповів про мобілізацію радянською владою чоловіків до 55 років, про озброєння й постачання Червоної армії. За його словами, військові частини були насичені “кулеметами, автоматичною та протипанцерною зброєю”. Союзники постачали літаки й важкі танки типу “Черчилль” (Велика Британія), а також автомобілі (США). Провіант теж був переважно з “капіталістичного Заходу” — британські консерви й сало. Продовжувала діяти карткова система, згідно з якою постачання ділилося на три смуги: фронтову, прифронтову і тил.

“Денний пайок бійця виносить 400 гр. хліба, 100 гр. риби, 100 гр. ковбаси, 30 гр. цукру, 500 гр. картопель. Комсклад поруч з цим дістає додатковий пайок: масла — 400 гр. на 10 днів та 200 гр. консерви та печені”, — читаємо в документі.

Опинялися в полоні й радянські партизани. Так, 1 жовтня 1943 р. співробітники СБ допитували Володимира Саратцева, учасника Карпатського рейду Сидора Ковпака, що потрапив до УПА в Корецькому районі. Він розповів про завдання рейду (знищення нафтових вишок), озброєння партизанів і про те, що Ковпак наказував не чіпати українських повстанців, і ті, в свою чергу, теж не вв’язувалися в бої з червоними. Інший партизан, Олександр Маріянідзе, потрапив до червоних, тікаючи з німецького полону, але потім утік і від них, бо “большевики пхали їх (колишніх полонених. — Р.К.) де найгірше”. У березні 1944 р. він опинився у повстанців і на запитання слідчого СБ, що планує робити далі, сказав, що не знає, — краще б лишився на роботу, але не проти прибитися й до якогось з грузинських відділів УПА. “Робить вражіння старого, перемученого війною чоловіка, який волів би десь спокійно жити, чим воювати”, — такими словами завершується протокол допиту Маріянідзе. На той момент “старому” було…43 роки.

“Жертва пропаганди”

Фронт стрімко наближався, і з зими 1944 р. у протоколах допитів можна побачити вже й прізвища бійців Червоної армії та підрозділів НКВС. Першими в полон до повстанців потрапили розвідники. Так, 7 лютого есбісти допитували такого собі Петра Крицького — “червоноармійця-розвідника 7 Кавдивізії, 27 кавполка”. Крім даних про наступ та структуру Червоної армії, полонений розповів і про те, як їх готували до сутичок з УПА: “Оповідали, що бандерівці в страшний спосіб катують людей, а червоноармійцям, що попадають до них в полон, вирізують на тілі п’ятикутні зірки”. Тому не дивно, що наприкінці допиту Крицький сказав: “На підставі слів наших командирів я уявляв собі вас зовсім інакше. Я думав, що бандерівці — це страшні, зарослі, напівдикі люди, і кожний з сокирою в руках. Коли я побачив, що всі чисто і добре одягнені, не міг зорієнтуватися, в чиїх я руках”.

До теми. Бібліотека Нью-Йорка виклала унікальні світлини карпатського вбрання 1920-х років (ФОТО)

У травні 1944 р. бійці УПА затримали ще цікавішого розвідника — “шпигуна винищувального батальйону” Володю Соловйова. Судячи з протоколу допиту, 18-річний хлопець виявився говірким. Він розповів, що їхній батальйон налічував 49 бійців і пройшов 2,5-місячний курс підготовки у місті Куп’янську Харківської області. Перейшовши лінію фронту, бійці мали вдавати з себе біженців, “докладно приглядатися до українського руху” і збирати інформацію до підходу радянських військ. Знайшовши важливі військові об’єкти, розвідники повинні були подавати вночі світлові сигнали радянським літакам-бомбардувальникам. Саме за цим заняттям повстанці й заскочили Соловйова.

“Закляті друзі”

Чимало документів стосуються учасників польського підпілля, з яким в УПА були, м’яко кажучи, не надто дружні стосунки. Наприклад, 17 березня 1944 р. повстанцям вдалося відбити напад польської боївки на село Соколя (ймовірно, нинішнього Буського району Львівської області). Шістьох нападників було вбито, один потрапив у полон. Ним виявився Францішек Духевич, який працював у польському підпіллі з квітня 1940 р. і організовував польські боївки на Кам’янеччині.

17 квітня 1944 р. у Радехівському повіті затримали Казімєжа Перлянського, коли той їздив на розвідку в одне з українських сіл. На допиті він зізнався, що є членом польської боївки, яка була організована польськими офіцерами і діяла на Жовківщині. Четвертого квітня ці офіцери замордували (перед тим протримавши в льосі) двох бійців дивізії “Галичина”, котрі втекли з фронту.

Траплялися серед підпільників і жінки. У квітні 1944 р. повстанці затримали на шляху Зубків—Переспа Вікторію Жулчинську. При ній знайшли револьвер і “наказ до якогось Лиса”. Розповісти, куди вона прямувала і кому несла наказ, підпільниця навідріз відмовилася: “Заявила тільки, що свідома цього, що знайшлася в руках Укр. С.Б., і жаліє, що перед смертю не може всадити кілька куль в черево Українця”. Ввечері того ж дня затриману було ліквідовано.

Втім, навіть у ті буремні часи траплялися люди, які намагалися запобігти кровопролиттю. 14 квітня 1944 р. мешканець села Стриганка (нині Кам’янко-Бузького району Львівської області) Станіслав Подгурський — зв’язковий польської військової організації — повідомив повстанців, що планується напад на його рідне село. Про це він дізнався від свого безпосереднього командира: той попередив його, щоб тікав, бо на Великдень село мають знищити. А Подгурський, якому стало шкода рідної домівки і який, за його словами, “добре жив з українцями”, вирішив запобігти нападу. Чи вдалося йому це, з документа невідомо.

Чужі серед своїх

Того ж 1944 р. на допитах у службі безпеки опинилося й чимало агентів НКВС, набраних з місцевого населення. Були такі й у лавах ОУН(б). Наприклад, 18 серпня на Станіславівщині розглядали справу Романа Бойка (псевдо Гураган), якого звинувачували у співпраці з НКВС. До рук чекістів він потрапив після бою біля села Завій (нині Калуського району Івано-Франківської області). Не витримавши побоїв і тиску, Роман погодився співпрацювати. На нього поклали завдання стежити за українськими і польськими підпільниками. Втім, видати чекістам він устиг лише польських. Завершується документ цікавим реченням: “За вислужницьку роботу на НКВД вислано Гурагана до концтабору”. Навряд чи це був справжній концтабір — важко уявити собі подібну структуру в Карпатах, та ще й в умовах окупації. Найімовірніше, малися на увазі якісь виправні роботи, бо слово “концтабір” в іншому документі — протоколі допиту “більшовицького сексота” Еміліяна Драганчука, який, погодившись співпрацювати з НКВС, кинув чекістів і рушив до своїх, — уже в лапках.

Досить цікава доля іншого оунівця — Петра Максиміва з села Саджава на Івано-Франківщині. До 1939 р. він працював у родинному господарстві, був членом читальні “Просвіти”, очолював місцевий драмгурток. З приходом більшовиків його обрали депутатом сільради, і в цьому статусі він пробув до приходу німців. Коли влада змінилася, Максимів залишився працювати у господарстві, аж доки в 1943 р. один з земляків не втягнув його в ОУН. На кінець року він уже став шефом зв’язків у селі, займався постачанням повстанців.13 вересня його схопили чекісти. Після побиття й допитів заступник начальника Богородчанського відділу НКВС висунув йому ультиматум: “Він заявив мені, що чекає мене смерть за мою співпрацю з бандитами, але тому, що я був у 1939 році їх депутатом, вони мені простять з тим, що я буду їхнім донощиком”. Петро погодився, після чого йому призначили явку, де мали дати завдання, і попередили: якщо не прийдеш — вивеземо родину. Але, вочевидь, з’явитися туди Петро не встиг, бо потрапив на допит до своїх.

Часто як донощики в документах фігурують “перевірені кадри” з місцевих — тих, хто працював у різних установах до приходу німців або перебував на службі в Червоній армії чи інших радянських силових структурах. Наприклад, у вересні 1944 р. повстанці затримали Юрка Яцківа з села Гринівка на Івано-Франківщині. Після приходу в 1939 р. радянських військ він “вступив до т.зв. гвардії і остерігав ліс”, потім працював у міліції. Під час відступу виїхав разом з більшовиками до Києва, згодом — до Полтави, звідки потрапив на фронт під Лубни. Там його взяли в полон німці, але він утік і повернувся до рідного села. Під час окупації Яцків працював у господарстві і, хоч і не належав до повстанців, допомагав збирати для них харчі. Коли повернулися більшовики, продовжив службу в міліції. Його обов’язком було доносити про “бандерівців” і схрони. Та в Юрка це, як і в його колег, не дуже виходило: невдовзі начальство скликало підлеглих і влаштувало їм нагінку за погану роботу, ставлячи за приклад винищувальні загони. Натомість повстанцям він розповів усе, що знав, вказавши, хто так чи інакше співпрацює з НКВС.

Після вигнання з України нацистів більшовики посилили боротьбу з повстанцями. Тепер поряд із протоколами допитів у документах служби безпеки дедалі частіше трапляються згадки про депортації родин повстанців, облави в населених пунктах. Помічників у цій справі чекісти знаходили і серед місцевих. Так, наприклад, 24 серпня 1945 р. слідчий служби безпеки допитував колишнього вояка УГА Гриця Мулявку з с. Піски Бродівського району. До війни той був членом місцевої “Просвіти”, а після приходу більшовиків погодився співпрацювати з НКВС, видавши тих, хто належав до цієї організації. Пересидівши окупацію, він поновив свою чорну справу. За його доносами з села вивезли родини повстанців. А ті й далі продовжували воювати в лісах з набагато сильнішим ворогом, який і досі жахає їхнім ім’ям власне населення, створюючи кривавий образ “бандерівців”…