Незважаючи на зусилля забудовників і влади, яка мала б їх контролювати, у Франківську ще є архітектурні пам’ятки. Але цього разу не про будинки.
Поговоримо про архітекторів, які творили обличчя старого Станиславова. А ще подивимось в їхні обличчя, бо раніше цього не робили, пише Репортер.
Швед, магнат та єзуїти
Будь-який історик без вагань назве прізвища двох перших архітекторів Станиславова, які з нуля зводили місто-фортецю у межиріччі двох Бистриць. Це Франсуа Корассіні та його наступник Кароль Беное. Але їх ми нині пропустимо, бо писали не раз, і портретів їхніх, на жаль, нема. Перенесемося одразу до XVIII століття.
Головним храмом Івано-Франківська є греко-католицький кафедральний собор Святого Воскресіння Христового, який у народі звуть катедрою. Собор будували як польський костел, причому споруджували з пригодами.
Юзеф Потоцький запросив у місто єзуїтів, які у 1729 звели свій мурований храм. Невідомо, хто був архітектором, але він допустився серйозних прорахунків. За двадцять з гаком років костел вкрився тріщинами й загрожував завалитись. Довелося все переробляти.
За справу взявся сам власник міста – Станіслав Потоцький, воєвода Київський, староста Галицький, Снятинський і Коломийський. Він був ще й архітектором-фортифікатором та брав участь у зведенні укріплень Кам’янця-Подільського й Ченстохови.
Реконструкція єзуїтського костелу тривала протягом 1752-1763 років. Для цього споруду повністю розібрали й фактично збудували заново. Від сучасної вона відрізнялась формою куполів, які змінили на початку 1920-х.
Станіслав Потоцький не дочекався завершення реконструкції, оскільки помер у 1760 році. Справу завершував його бойовий товариш, шведський найманець Христіан Дальке. Цей військовий інженер працював разом із Потоцьким над фортифікацією Кам’янця та Станиславова. Пройшов кар’єрний шлях від майора артилерії до генерала, коменданта Кам’янець-Подільської фортеці. Можливо, саме він і є справжнім зодчим єзуїтського костелу.
Франківськ без вулиці засновників або Слідами польського Станиславова (ФОТО)
Ратуша з правками
У 1868 році пані Хана Двойра Вермут варила мармуляду та спалила пів міста. Центр Станиславова перетворився на обгорілі руїни, особливо дісталося ратуші. Від вогню розплавились куранти, обвалилася вежа, залишився тільки почорнілий від кіптяві кістяк.
Відтак, для міської ради завданням номер один стало відновлення магістратської споруди. Наріжний камінь нової ратуші заклали 6 липня 1870, а вже наступного року будівництво завершили.
Не той малюнок. Як насправді виглядала Тисменицька брама у Станиславові (ФОТО)
В історичній літературі згадуються прізвища двох архітекторів – Анастазія Пшибиловського та Філіпа Покутинського. Хто за що відповідав?
Дослідниця Жанна Комар ґрунтовно дослідила це питання. У 1863 році в польських губерніях Росії спалахнуло потужне повстання. Активну участь у ньому взяв 22-річний варшав’янин Анастазій Пшибиловський. Після придушення повстання він емігрував до Австрії та оселився у Станиславові. Далі їде до Парижа, де студіює архітектуру. Наприкінці 1868 повертається до Станиславова та… бачить обгорілі руїни. Він пропонує магістратським чиновникам проєкт відбудови ратуші, й ті його схвалюють.
10 квітня 1870 місто підписало контракт із львівським «Товариством виробів машинної цегли і будівництва». Головою архітектурного бюро товариства був професор Філіп Покутинський. Він недавно займав цю посаду і то був його перший серйозний контракт на новій роботі. Кошторис складав серйозну суму – 71 197 злотих ринських.
Відтак, пану Філіпу довелося ретельно посидіти над кресленнями Пшибиловського. Тогочасна преса писала, що шановному професору «доручено опрацювати їх згідно зі змінами у стилі й архітектоніці, з дотриманням головного креслення».
Отож бачимо, що за основу взяли первісний проєкт, в який професор Покутинський вніс свої корективи. Незабаром Пшибиловський переїхав до Львова, де отримав посаду в будівельному відділі Галицького намісництва. Можливо, цей кар’єрний зліт відбувся саме завдяки проєкту ратуші у Станиславові, про який довідались у столиці Галичини, помітили перспективного архітектора та запропонували йому нову роботу.
На жаль, сьогодні ратушу повстанця Пшибиловського ми можемо побачити лише на старих світлинах. Під час Першої світової війни її сильно пошкодили, тож у тридцятих полякам знову довелося її перебудовувати.
Театр, вибори, демонстрації. Яким Станиславів зображали “подієві” поштівки (ФОТО)
Архітектор і пожежний
Мармулядова пожежа коштувала посади міському голові Антонію Суханеку. Крісло бургомістра посів Ігнацій Камінський, який повернув на посаду міського будівничого Владислава Мюльна, що займав її раніше. За сучасною аналогією, Мюльн став чимось на кшталт головного архітектора Станиславова.
Перед ним стояло непросте завдання – відновити місто після пожежі, у стислі терміни і з невеликими фінансовими затратами. Зрозуміло, що про красу особливо й не йшлося – треба було зводити практичні та довговічні громадські споруди. Ще й вогнетривкі, бо Мюльн паралельно виконував обов’язки начальника пожежної стражі.
Окрім погодження численних документів, головний будівничий розробляв авторські проєкти кам’яниць. Відомі три його дітища, які збереглись до наших часів.
У 1872 році за кресленнями Мюльна звели приміщення реальної школи – найповажнішого навчального закладу міста після державної гімназії. Нині там стоматологічний корпус медичного університету, що на стометрівці.
Через п’ять років місто прикрасилось ще двома об’єктами, до яких доклався шеф пожежної охорони. На площі Міцкевича стоїть інститут післядипломної освіти педагогічних працівників. Він працює у будівлі колишньої чоловічої школи імені Міцкевича, яку спорудили у 1877.
Того ж року станиславівські дівчата теж отримали можливість здобувати середню освіту. На вулиці 3 мая виросла триповерхова жіноча школа імені королеви Ядвіги, нині – ліцей № 7 на Грушевського, 16. Цікаво, що спочатку її мав проєктувати інший архітектор, але заломив за свої послуги занадто високу ціну. Мюльн зробив дешевше і, напевно, не гірше.
Далі буде.
