Три центри одного міста

За право називатися центром Європи сперечаються Україна, Польща, Словаччина, Білорусь і Литва. А де знаходиться центр Івано-Франківська? Мешканці й гості міста впевнені, що це – «ратуша-фонтан-стометрівка». Між тим, історично місто мало аж три чітко визначені центри, кожен з яких сформувався у різні епохи.

Базар і шибениці

Коли Андрій Потоцький заснував Станиславів, він вирішив нічого не вигадувати, а будувати місто за прийнятими європейськими зразками. У Середньовіччі всі західноєвропейські міста планувались приблизно однаково. На центральній площі стояв будинок магістрату – ратуша, яку зі всіх боків, немов кам’яним кільцем, оточували житлові будинки. До речі, німецькою кільце зветься «рінг». З часом назва трансформувалась у «ринок», що і стало назвою центральної площі.

Отже, історичним ядром королівського міста Станиславова була площа Ринок із ратушею та прилеглими будинками. Майже всі перші поверхи кам’яниць, які оточували ратушу, використовувалися під крамниці. Власники мешкали нагорі, інколи здаючи частину кімнат приїжджим.

Зрозуміло, що жити в центрі було не лише престижно, але й вигідно, оскільки крамниця на центральній площі дає більший прибуток, ніж розташована десь у закапелку. Знав це і Андрій Потоцький, який у привілеї вірменам від 14 січня 1677 року встановив податки: мешканцям площі Ринок – один червоний злотий на рік, іншим – півзлотого.

Проте високі збори купців не лякали. Мало того, у XVIII столітті за кам’яниці на Ринку спалахнула справжня торгова війна. Вірмени жалілись Йосипу Потоцькому, що євреї поскуповували всі шинки та крамниці. І хоча власник міста заборонив євреям купувати нерухомість у християн та відкривати нові шинки, на початку ХІХ століття майже всі будинки на площі належали саме їм.

Оскільки біля ратуші постійно крутилось багато народу, то саме тут приводили в дію суворі вироки суду. Найчастіше злочинці отримували 100 буків по спині. Але тут же четвертували оприш­ків, а один раз навіть спалили «відьму». На відміну від поляків, австрійці не визнавали сокиру та вогонь, а обходились «гуманніше» – шибеницею.

Відбувались тут і ярмарки: тричі на рік по чотири тижні кожний. Крім того, влаштовували щоденні торги – по четвергах і неділях. Традиція торгувати на головній площі міста виявилась дуже стійкою, і, можливо, саме це змусило австрійську владу наприкінці ХІХ століття шукати для Станиславова новий центр.

Сквер-смітник-плац

Сучасний Вічевий майдан має давню й цікаву історію. Ці землі відносились до тисменицького передмістя й на початку ХІХ століття перебували у власності вірменських купців Агопсовичів, які влаштували тут город. У 1825 році їхні ґрунти купив станиславівський староста Краттер. Два роки наполегливої праці садівників, і ось уже Станиславів має цілком пристойне (та єдине) місце громадського відпочинку. По вечорах на Краттерівці грав військовий оркестр і тусувався весь цвіт міста.

Музика скінчилась у 1848 році. Після революційних подій влада забрала оркестр, і сквер почав занепадати. Зима 1858 року видалася сніжною, а весна дощовою. Потоки води з Середньої та Зосиної Волі (вулиці Чорновола та Коновальця) зупинилися саме в околицях Краттерівки, утворивши там величезну калабаню. Мешканці, бачачи бездіяльність влади, стали потрохи зносити сюди сміття. Дуже скоро колишній пишний сквер перевтілився на зловонну клоаку.

У магістраті схопились за голову, та в 1867 році створили спеціальну комісію на чолі з доктором Ігнатієм Камінським, яка мала щось із тим робити. Справу прискорили Мармулядова пожежа та обрання Камінського бургомістром. Сміття прибрали, калюжу осушили, територію впорядкували.

Сучасний Вічевий майдан тоді ділився навпіл триповерховим будинком Хана Ланди, що був на місці теперішнього фонтану. Наприкінці ХІХ століття його південна частина (там нині став­лять ялинку) називалася плацом принцеси Гізели, була мало забудована і по суті продовжувала бути сквером.

Північна частина йменувалась плацом Франца Йосипа. Така назва мала належати лишень центральній площі міста і на 100% відповідала змістові. Ошатні клумби, вишукані кам’яниці. З появою фотографії плац потрапив в обойму найпопулярніших листівок Станиславова.

Після пожежі 1907 року в кварталі Гартенбергів власники переробили будинки, що виходили на площу. Так утворилась знаменита Лінія А-В, яка починалася від пасажу і тягнулась до середини сучасної стометрівки. Там були найкращі ресторани, готелі, кав’ярні, банки та крамниці.

В часи Першої світової будинок Хана Ланди згорів. Коли його розібрали, плаци злилися в одну площу. І хоч пізніше там зводили польські й радянські будинки, вона все одно залишається австрійським центром нашого міста.

Її прикрашав Ленін

Третій, радянський, центр Франківська сформувався у 1980 році, коли завершили будівництво драмтеатру. На той час так звану Радянську площу (при однойменній вулиці) прикрашали готель «Україна» та пам’ятник «безсмертному вождю», які постали тут п’ятьма роками раніше. Крім того, на площі дзюринькав великий фонтан, куди туристи кидали монетки, аби потім повернутись на Прикарпаття.

Величні сходи були облицьовані червоним мармуром, перед готелем росли блакитні ялинки. Там, де нині автостоянка, розбили зелений газон і клумби.

Але головною окрасою площі мав бути таки пам’ятник Іллічу. Вночі його підсвічували прожекторами, а позаду височіли флагштоки із прапорами союзних республік. На великі державні свята перед пам’ятником споруджували трибуну, з якої місцевий партбомонд вітав колони трудящих.

Мало хто знає, але коли хотіли будувати обком, представники франківської інтелігенції пропонували розмістити його поруч – на місці сталінської кам’яниці, де тепер універсам «Вопак». Натомість, уже був розроблений вартісний проект із прив’язкою до іншого місця. Через це обком постав на вулиці Карла Маркса (Грушевського), при цьому знищивши цілий квартал.

У 1990 році пам’ятник Леніну демонтували, а після встановлення монумента Франкові площа отримала його ім’я, яке чомусь не прижилось.