Крім унікальних експонатів, цікавих виставок і лячних підземель, Музей мистецтв Прикарпаття може похвалитися ще й величезним горищем. Під дахом немає людських скелетів, втім повно пташиних. Але нас вони мало цікавили.
Цього разу «Репортер» шукав тріщини. І знайшов, пише Репортер.
Як плавають стіни
До чого тут тріщини? Та бо на пам’ятці національного значення, якою є колегіата, їх не має бути, але…
«На початку 2000-х навколо костелу почалося масштабне будівництво, – каже Віктор Лучків, завідувач господарського відділу музею. – Як гриби після дощу, стали з’являтися торгові центри. Будівельні матеріали підвозили вночі, КАамЗами. Вібрація була страшенна».
Саме тоді у вівтарній частині храму з’явилися перші тріщини. Вони були на двох протилежних стінах – від підлоги й догори. 7 липня 2007 року працівники музею наліпили на них паперові маячки. Через два роки маячки тріснули. Тоді якраз тривала будова сумнозвісного критого квіткового ринку, про який багато писали, критикували, але він таки з’явився поруч із костелом і тепер дратує франківців і туристів неоковирними формами.
З галереї весь музей – як на долоні
У 2011-му на тріщини поклали нові маячки. Але цього разу, за рекомендацією управління капітального будівництва ОДА, маячки зробили скляними й посадили їх на цементну основу. Тепер маячки трималися, але тріщини продовжували повзти вгору та збільшуватись у розмірах. Вони «перерізали» вікна, завернули на склепіння стелі, а минулого року переможно з’єдналися там, як союзники на Ельбі.
Сьогодні вся північна стіна музею є фактично відколотою і потрохи «дрейфує» у бік тих торгових центрів. Аби подивитись, що ж при цьому відбувається нагорі, ми вирушили на дах.
Купол тримається на…
Мандрівка починається з відділу ужитково-прикладного мистецтва, який розташований ліворуч від головного входу до музею. Невеличкі двері виводять на старовинні кам’яні сходи. Дивлячись на них, згадуються фільми про лицарів, де один відважний воїн міг успішно стримувати десяток ворогів. Десь посередині шляху є фірточка. Вона виводить на галерею, звідки весь музей – як на долоні.
Йдемо вище, впираємось ще в одні двері. Тільки їх відчинили, в ніс шибає різким пташиним запахом. Якщо до цього сходи були чисті, то тепер вони вкриті грубезним шаром голубиного посліду. Хоча не тільки посліду – багато пір’я, шкаралупок яєць, пташиних скелетів.
«Нещодавно ми тут прибирали, – говорить Віктор Лучків. – Винесли кілька мішків сміття, але зараз навіть і не скажеш».
Ще трошки і ось воно – горище. Перелякані голуби вилітають на вулицю. На піддашші напівтемрява, доводиться вмикати ліхтарики. Прямо під нами – склепіння стелі. Вони нерівні, бугристі, нагадують велетенські цегляні пухирі. Зверху кинуті дошки, ними ми й пересуваємось. Ноги чіпляються за щось у підлозі. «Обережно, не зірвіть нам люстру», – просить завгосп. У світлі ліхтарика видно невеличку котушку із тонким тросиком, який тікає кудись вниз. Виявляється, це кріплення музейної люстри. Котушка обладнана ручкою – за потреби висоту люстри можна регулювати.
У центрі горища височіє щось овальне, оббите дошками. Це купол колишньої колегіати. Довкола нього дах підтримують масивні дерев’яні стропила. Віктор Лучків зауважує, що більше половини з них – у аварійному стані. Дійсно, у багатьох місцях деревина прогнила і тепер велетенське навантаження даху приходиться ледь не на 40 % підпорок.
«Якщо у Румунії станеться сильний землетрус, яким давно лякають у ЗМІ, то наш музей складеться, як картковий будиночок», – каже Віктор Лучків.
До речі, тріщини є й на горищі. Вони глибокі, їх добре видно на тлі цегляної, не тинькованої стіни.
Але дах виглядає добре
Подолавши круту драбину і остаточно замастившись у пташиному посліді, вилазимо на галерею сигнатурки (малої храмової вежі). Це ідеальний оглядовий майданчик, звідки відкривається панорама середмістя Франківська. Щоправда, різкий вітер трохи заважає милуватися краєвидами.
У напрямку майдану Шептицького привертає увагу кам’яна пірамідка, з якої стирчить залізний штир. Це рештки головного фасадного хреста, який зрізали, коли костел перепрофілювали у музей геології. Поруч неквапно прогулюються голуби, серед яких вирізняється один альбінос.
У західному напрямку – численні торгові центри. Згори добре видно, що найсвіжіший з них збудований прямо на рештках фортечного бастіону. Як думаєте, людина, що дала на це дозвіл, нині спить спокійно?..
Тріщини зовнішні
Тріщини «відщепили» північну стіну споруди. Напевно, достатньо несильного сейсмічного поштовху, аби вівтарна частина колегіати обвалилась прямо на торговий комплекс «Сезам».
Але сам дах виглядає досить пристойно. У 2001 році музей реставрували, вкрили метало-черепицею. А от тильну частину правої вежі не поштукатурили, може, грошей не вистачило. Тоді ж у балюстраді сигнатурки знайшли мідну капсулу із коротенькою запискою. У перекладі з польської її текст звучить так: «Побивав цей купол міддю, а також нижні дахи року 1882 челядник бляхарський Фридрик Бгоцер і Адольф Фаульгаммер». Нині і капсула, і папірець представлені в експозиції музею.
Фінанси співають
Від побаченого виникає запитання: чи робить щось дирекція музею, аби врятувати пам’ятку національного значення?
Тріщини внутрішні
Якщо великою проблемою є знайти 40 тисяч на проект, то що казати про кошти на ремонт? Ще у 2009 році орієнтовна вартість робіт становила 1,2 мільйона гривень. Такі гроші можна просити у Києві, але ж міністерство спершу затребує кошторис. А його нема…
А поки чиновники відписуються, барокова споруда потрохи руйнується. Місто вже втратило одну пам’ятку архітектури національного значення – пивзавод. Чого чекаємо?
Автор: Іван Бондарев
