На початку ХХ століття, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, її територія була розбита на невеличкі повіти. Центром краю було місто Львів, де працювало галицьке намісництво. Перша світова війна суттєво перекроїла карту Європи. Західноукраїнські землі опинилися під владою ІІ Речі Посполитої.
Відновлена польська держава зіткнулася з певними проблемами в управлінні своїми територіями, які займали майже 390 тис. кв. км. Керувати з центру сотнями повітів було складно та неефективно. Центральна влада була завалена дрібними справами. Така ситуація призвела до утворення т. зв. адміністрацій другої інстанції – воєводств. Цей процес розпочався в серпні 1919 р., повідомляє kuryer-if.info.
До поділу Галичини справа дійшла лише наприкінці 1920-го, по завершенні польсько-більшовицької війни. Утворюючи нові адміністративні одиниці в умовах післявоєнної Європи, коли кордони ще не були стабілізовані, поляки за міжнародними правилами мусили витримувати усталені історичні межі. Відповідно до розпорядження від 3 грудня 1920 року на землях Східної Галичини утворювалося три воєводства з центрами (столицями) у Львові, Станиславові та Тарнополі. Однак запрацювали вони лише з 1 вересня 1921-го.
Станиславівське воєводство з населенням у майже 1,5 млн. осіб і площею 16,9 тис. кв. км було одним з найменших. Першочергово воно включало в себе 16 повітів. Розміщувалося на крайньому півдні Польщі. Межувало з Румунією, до складу якої входила тоді Буковина, та Чехословаччиною (Закарпаттям).
Станиславівське воєводство майже на чверть перевищувало територію сучасної Івано-Франківської області, адже включало в себе Жидачівський, Стрийський і навіть віддалений на півтори сотні кілометрів Турчанський повіти, які нині належать Львівщині. В 1931-32 році під час уніфікації меж воєводств Турку «передали» до Львова, були скасовані богородчанський і сколівський повіти, а трохи раніше – печеніжинський. Відтак перед ІІ світовою війною Станислвівщина налічувала лише 12 повітів.
Центрами воєводств здебільшого ставали міста з більшою кількістю населення. Станиславів не зовсім відповідав цьому критерію. Згідно з переписом, проведеним у 1921 році, у місті мешкало 28 тис. осіб, тоді як, приміром, у Коломиї – понад 40 тис. Іншими великими містами воєводства були Стрий (27 тис. мешканців), Княгинин (16,5 тис.), Снятин, Турка і Городенка (по 10 тис.).
Цікаво також, що площа «столиці» воєводства заледве перевищувала чотири квадратні кілометри, а густота складала понад 5,5 тис. осіб на 1 кв. км! Станиславів був одним із найбільш заселених міст Польщі, залишивши за цим показником позаду навіть столицю панства – Варшаву.
І все ж, саме Станиславів, зважаючи на вигідне географічне розташування став адміністративним центром краю. Місто бурхливо розвивалося. Великий залізничний вузол щодня приймав і відправляв понад два десятки пар пасажирських потягів у п’яти напрямках, а за кількістю телефонних номерів Станиславів поступався у Галичині лише Львову та Кракову. До речі, саме в будинку колишньої Дирекції залізниць (нині – головний корпус Медакадемії на вул. Галицькій) розмістилася нова адміністрація воєводства. Першим воєводою Станиславова став 38-річний уродженець Львова правник Едмунд Журовський. Він обіймав посаду з 1 вересня 1921 по 18 серпня 1925 року.
З початком 1925 року розпорядження Ради Міністрів Польщі межі Станиславова було збільшено більш ніж у п’ять разів за рахунок приєднання Княгининів, які оточували місто півколом. Населення зросло до понад 50 000 осіб, що вивело місто на третю позицію в Галичині після Львова і Кракова.
Зі встановленням радянської влади у грудні 1939 року адміністративну карту Галичини вкотре перекроїли. Воєводства ліквідували, створивши натомість області. Станіславщина дещо «схудла», оскільки Стрий і Жидачів були передані до новоутвореної Дрогобицької області (вона проіснувала до початку 1959-го). Однак в цілому конфігурація нашого краю, на відміну від сусідніх Львівщини чи Тернопільщини, зазнала мінімальних змін, отримавши нині добре впізнавану форму ромба, що витягнутий з півночі на південь на 185 км, а з заходу на схід – на майже 150 км.
Володимир Горощак
Comments are closed.