21 травня 1916 року почався наступ російських військ, який в історії стане відомим як Брусиловський прорив. У серпні Станиславів опинився в епіцентрі фронту. Ці дня стали найдраматичнішими для міста у Першій світовій війні.
У складі російської армії тоді воював такий собі Олексій Яковлєв. У далекому 1960 році до редакції газети «Прикарпатська правда» від нього прийшов лист. Починався він словами: «1916 рік. Війна. Південно-Західний фронт (тепер це Західна Україна). Я воював у тій місцевості».
Виявилось, що Яковлєв не тільки воював у нашій місцевості, а брав безпосередню участь у здобутті Станиславова під час знаменитого Брусиловського прориву. Звернемося до свідчень колишнього солдата.
Отже, після прориву під Вікном росіяни здобули Тисменицю й, розвиваючи успіх, наблизилися до Станиславова.
«Ми підійшли настільки близько, що можна було розгледіти дими паровозів на вокзалі».
Ліворуч був ліс, в якому австрійці зосередили велику кількість кавалерії. Праворуч – сильно укріплені висоти (скоріш за все, автор має на увазі Вовчинецькі пагорби), але там наступав сусідній 3-й полк. З великими втратами висоти вдалось здобути і наступ продовжився.
Не доходячи до Станиславова, вони побачили «невелику річку, або струмочок» (ось так Яковлєв «опустив» нашу Бистрицю-Надвірнянську). Для ремонту мосту направили саперів та по три чоловіки з кожного взводу. «Від нас пішли всі українці – Ткаченко, Погребіщенко і Мотузка». Далі було значно цікавіше.
Після форсування річки по лівий бік дороги виявився Спиртоводочний завод (автор з поваги пише його з великої літери). Це місце у спогадах спершу виглядає дещо хибним. Як відомо, наступ вівся з боку Тисмениці, а спиртзавод розташований на протилежному кінці міста. Може він щось наплутав? Виявляється, ні! За свідченням краєзнавця Михайла Головатого, за Австрії на території теперішнього 63-го котельно-зварювального заводу була фабрика лікерів і спирту Адлерсберга. Отже, Яковлєв написав правду.
На території фабрики знайшли повну діжку спирту, турботливо вкриту австрійськими шинелями. Підлеглі причепили своєму унтерові одразу три фляги з «вогняною водою», що підняло його бойовий дух краще за всіх царів і імператорів разом узятих.
Проте після фабрики наступ застопорився. Передамо слово очевидцю.
«І ось увійшли до міста, – пише він. – Воно було добре пристріляне австрійцями. Немає нам порятунку від артилерійського вогню. Вислали вперед розвідку, а самі ховаємося за будинками і у підвалах – чекаємо донесення. А позаду ротний зі зв’язковим та телефоном».
Потім прибіг посильний із повідомленням, що ротний Саричєв викликає Яковлєва до себе. Під час постановки задачі командир роти побачив, що підлеглий перебуває у дивно піднесеному настрої. Довелося розповісти про фабрику та дати трохи скуштувати ротному. Пізніше завод оточила розвідувальна команда із суворим полковником, який «дав жизні» всім, кого там застав.
Також бравому унтеру запам’яталися станиславівські магазини. Наступ розвивався настільки стрімко, що всі товари лишилося на місці. Але грабунків вдалося уникнути, бо «нікому нічого не потрібно було».
Вже в сутінках, пізно ввечері, розвідка доповіла, що австрійці відійшли на 7 кілометрів від міста. Під артилерійським вогнем росіяни пройшли весь Станиславів і вийшли до другої річки, біля якої стояв двоповерховий водяний млин.
Пройшли його і тут виявилося, що австрійці значно ближче. Мало того, вони ще й перейшли в наступ. Довелось окопуватися на західній околиці міста та займати оборону. Тут Яковлєва накрило шрапнеллю – пошкодило праву ногу в двох місцях. Його віднесли до млина, де був збірний пункт поранених.
Незабаром під’їхала санітарна повозка, якою керував колишній ротний фельдшер, поляк Троцький. Він упізнав унтера та наказав евакуювати його у першу чергу. Не встигла підвода від’їхати 100 метрів, як у дерев’яний млин влучив запалювальний снаряд. Майже всі важкопоранені згоріли у пожежі…
Потім доля закинула Яковлєва на лікування під Маріуполь, на Азовське море.
